Вулицею прокотився моторошний крик – втративши рівновагу, жінка злетіла з вікна плутаниною спідниць, ніг, рук, волосся, білого лиця й страшно гупнула об хідник з такою силою, що удар було відчутно за сто футів віддаля. На якусь мить очі всієї юрби відмовилися служити й відвернулися від жахливого видовища на тротуарі. Привернуті страхіттям, вони побачили двох дійових осіб замість одної. Сидячи на бруківці, простоволосий чоловік пригортав понівечене тіло й крізь злипле сплутане волосся цілував розбиті щоки та потовчені мокрі вуста. Кров заливала чоловікові обличчя й розмивала риси, затікала в горло й душила, просочувала бороду й скапувала на хідник.
Моє завдання репортера майже виконано. Саме цього ранку Барвелли прибули з Перу, де провели два роки. А за тиждень удівець – подвійно спустошений, бо ж не міг не втямити, що криється за бридким вибриком Джона Гардшоу – відплив невідь-куди й не повернувся. Ну а Гардшоу – тепер уже не Джонсон – рік лікувався в Стокгонівській психіатричній клініці. Завдяки клопотанню впливових співчутливих приятелів дружині дозволили доглядати чоловіка. Коли його випустили, не одужалого, але цілком нешкідливого, подружня пара знову оселилася в Сан-Франциско. Це місто, мабуть-таки, вічно манило й манить їх обох якимсь жаским чаром. Вони осіли неподалік Місії Долорес і злидарювали майже так, як мешканці цього притулку. Але звідти було дуже далеко до заповітного місця щоденної прощі Джона Гардшоу, а на їзду каретою бракувало грошей. Тож горопашна янголиця, дружина злочинця й божевільного, дешево винайняла халупу на долішній терасі Козячого пагорба. Звідси недалеко добиратися до будівлі – колись житлової, а нині фабричної. Це відстань пішої прогулянки – доволі приємної, судячи з бадьорого й радісного обличчя чоловіка, який щодня вирушає на неї. Ось тільки повертається трохи втомленим.
⥈
Пригода у Браунвіллі 4
Я вчителював у невеликій сільській школі неподалік Браунвілла5. Це столиця розлогого краю, наймальовничішого в Каліфорнії, й це знає кожен, кому поталанило там побувати. Влітку до цього міста учащають люди, яких місцева газета звично називає «спраглими втіх», хоч їм радше годилася б назва «ситі бідою». Та й сам Браунвілл можна було б цілком справедливо охарактеризувати як відпочинкове місце останньої надії. Тут не бракувало пансіонів, отож у найменш згубному з них я щодня двічі (ленч мені випало споживати в школі) справляв смиренний обряд – цементував союз душі і тіла. Від цього «готелю» (так його воліла називати та сама газета, коли не вживала слова «караван-сарай») до школи пролягало десь півтори милі битого шляху. Але туди можна було дістатися навпростець – малоходженою стежкою, яка вела через невисокі пагорби, зарослі густим лісом. Саме цією дорогою я повертався одного вечора – пізніше, ніж зазвичай. Був останній день семестру, і я затримався в школі аж до сутінків, готуючи звіт про свою менторську діяльність, призначений для кураторів. Мав сподівання, що двоє з них зможуть його прочитати, а третій (зразок панування уявного-духовного над реальним-матеріальним) відмовиться від практики виступати проти вчителя на користь свого нащадка.
Пройшовши близько чверті дороги, я зацікавився вибриками сімейки місцевих ящірок, які по-рептилячому тішилися, що їм зовсім не шкодять болячки пансіонату «Браунвілл-гаус». Я сів на повалене дерево й став їх спостерігати. Поки сидів, спершись на кривулясту гілку, в темному лісі згустився сутінок. Серпик нового місяця сріблив листя ніжним примарним сяйвом і викреслював виразні тіні.
Тишу порушили голоси. Жіночий, сердитий та запальний, здіймався проти чоловічого, багатого на відтінки й мелодійного. Напруживши зір, я вдивлявся в лісові тіні, шукав оком порушників моєї самотності, але нікого не побачив. Стежка добре проглядалася на кілька ярдів у обох напрямках, іншої немає в межах півмилі. Мабуть, ці люди вийшли сюди з лісу. Крім цих голосів, нічого іншого не було чути, а тепер вони набули такої виразності, що я міг розібрати кожне слово. Чоловік говорив гнівно, та й зміст сказаного цілком відповідав тональності.
– Я не вдаюся до погроз. Ви ж безсилі, й самі це добре тямите. Нехай усе залишиться таким, як було досі. А якщо ні, то – присягаю Богу! – потерпимо обоє.
– Що ви маєте на увазі? – спитала жінка поставленим голосом справжньої леді. – Ви ж не гадаєте... вбити нас.
Відповіді не було, принаймні я не почув її. Тривала мовчанка, я промацував оком ліс, сподіваючись угледіти цих двох. Був уже певен, що це серйозна справа, в якій не варто зважати на делікатність. Мабуть, жінці таки загрожує небезпека, таж цей чоловік не заперечив можливості вбивства. Якщо граєш роль потенційного вбивці, то не маєш права вибирати собі аудиторію.