Тепер він уже цілком володів усіма своїми відчуттями, неприродно загостреними і надчуйними. Щось у його сколихнутому страшним потрясінням єстві відточило їх так, що Фарквар сприймав і помічав найдрібніше й найнепомітніше. Шкіра на обличчі відчувала щонайменші жмури, вуха чули їх хлюпіт. Глянувши на стіну лісу, очі розрізняли кожне деревце, кожний листочок з тоненькими прожилками, кожну комашку. Ось вони – брунатні цикади, смарагдові мухи, сірі павуки на павутинні поміж гілками. Було чітко видно всі барви веселки у краплинках роси на мільйонах стебелець трави. Дзумкочуть, танцюючи над виром, комарі, лопочуть крильцями бабки, б’ють ніжками по воді, немов гребці веслами, водомірки – все це зливається у виразну мелодію. Неподалік пропливає риба – вуха чують, як вона розтинає воду.
Втікач виринув на поверхню обличчям за течією, а за мить світ повільно обернувся круг нього. Фарквар побачив міст, форт, солдатів на мості, капітана, сержанта і двох рядових – його катів, силуети на тлі блакитного неба, що кричали й вимахували руками. Капітан видобув пістолет, але наразі не стріляв. Жахливі, гротескні рухи, велетенські постаті.
Раптом пролунав різкий гук пострілу, і куля врізалась у воду, за кілька дюймів від голови, хлюпнувши на неї бризками. Другий постріл. З дула рушниці вартового снувався блакитний димок. Солдат на мості зазирав у Пейтонове око крізь рушничний приціл. Десь колись хтось написав, що сірі очі найзіркішій усі знамениті снайпери – сіроокі. А одначе цей сіроокий промахнувся.
Вир підхопив утікача й розвернув його впівоберта. Знову перед очима ліс по той бік форту. За плечима монотонно й співуче продзвенів тонкий чистий голос. До моторошності виразний, летів над водою, пронизуючи й заглушуючи всі звуки, навіть плюскіт хвиль у вухах. Хоч і не солдат, Пейтон досить часто бував між вояків, щоб зрозуміти грізний сенс цього неквапно-протяжного придихового співу: це лейтенант на березі віддавав наказ. Як холодно й безжально, з якою рівною і байдужою – щоб солдати зосередилися й заспокоїлися – інтонацією, з якими ретельно відміряними проміжками часу впали ці жорстокі слова:
– Рота, струнко!.. Рушниці на плече!.. Приготуватися!.. Прицілитися!.. Вогонь!..
Фарквар пірнув – якнайглибше. У вухах Ніагарою заревла вода, проте він виразно почув приглушене гримотіння залпу і, виринаючи, вгледів блискучі, химерно сплющені шматочки металу. Коливаючись, вони повільно тонули, декотрі з них торкались обличчя та рук і йшли на дно. Один шматочок ковзнув за комір, припік шкіру, й Пейтон вихопив його з-за коміра.
Випірнувши й хапнувши повітря, втікач упевнився, що пробув під водою доволі довго, бо встиг далеченько відплисти від моста – ближче до безпеки. Тим часом солдати заряджали рушниці. Сяйнувши у промінні сонця, шомполи, видобуті з дул, описували в повітрі півдугу і лягали в пази. Двоє вартових вистрілили ще раз – невлад і невлучно.
Фарквар бачив це з-за плеча, широко загрібаючи воду, прудко пливучи за течією. Мозок, як і руки-ноги, працював на повну силу, думки пролітали в голові з блискавичною швидкістю.
«Цей лейтенант, – подумав він, – не зробить вдруге такої дурної солдафонської помилки. Ухилитися від залпу так само легко, як від одного-єдиного пострілу. Очевидно, він уже дає команду стріляти врозбивку. Спаси мене, Боже! Від такої стрілянини мені не порятуватися!»
Страхітливий сплеск за два ярди від нього. І – гучний протяжний свист, який, здавалося, ослаблений повернувся назад до форту і потонув у вибуху, що сколихнув увесь струмок до дна. Стіна води вигнулася над Пейтоном і обвалилась, осліпивши його й забивши дух. До гри прилучилася гармата. Оговтавшись, він труснув головою і почув свист ядра вгорі. За мить воно трощило гілля в лісі.