Серед тих, чия підозра визріла у тверде переконання, виділявся містер Брентшо. З усякої більш чи менш зручної нагоди він виголошував свою готовність довести зв’язок містера Ґілсона з ганебними нічними наскоками на золотопромивні жолоби, а також відкрити сонячним променям дорогу крізь тіло кожного, хто вважатиме доцільним висловити іншу думку. При містерові Брентшо ніхто не утримувався від заперечення його думки так послідовно, як миролюбний джентльмен, найближче причетний до цієї справи. Хай там як воно було насправді, а достовірно відомо те, що Ґілсон ходив до салуну Джо Бентлі грати у фараона й частенько програвав за один вечір більше «чистого пісочку», ніж, за даними місцевих літописців, міг би чесно заробити грою в покер за весь час проживання в селищі. Кінець кінцем власник салуну – мабуть, побоюючись втратити вигідніше заступництво містера Брентшо – категорично відмовився допускати Ґілсона до картярських столиків і відверто та рішуче дав йому зрозуміти, що привілей програвати гроші в «цьому закладі» залежить від того, чи властиві гравцю всіма визнана порядність у комерційних справах та бездоганна репутація громадянина, що логічно випливає з цих двох чеснот і ґрунтується на них.
Отож маммон-гіллська спільнота вирішила, що настав слушний час узятися за особу, затаврувати яку найшанованіший громадянин мав за святий обов’язок, нехай це й коштувало йому чималого збитку. Зокрема, переселенці з Нью-Джерусалема помалу позбувалися колишньої терпимості, породженої гумористичним ставленням до промаху, якого допустилися, вигнавши осоружного сусіда звідти, звідки самі виїхали, й відтак переселившись туди, де він уже мешкав. Зрештою, Маммон-гілл дійшов одностайності. Сказано було небагато, але в повітрі зависла думка про те, що Ґілсона конче треба повісити. Однак за такого критичного стану справ він став подавати ознаки зміни на краще якщо й не свого внутрішнього світу, то принаймні способу життя. Напевно, причина полягала в тому, що разом із втратою доступу до «закладу» Джо Бентлі наш герой втратив інтерес до золотого піску, не маючи куди його дівати. В усякому разі, ніхто вже не докучав промивним жолобам. Але надлишкову енергію такої натури, як у Ґілсона, годі втримати в рамках, і він – мабуть, за звичкою – далі тримався кривої доріжки, якою досі йшов на вигоду містерові Бентлі. Після кількох невдалих спроб розбою на великій дорозі (якщо хтось відважиться так грубо назвати невинні наскоки на диліжанси) невгамовний чоловік вдався до скромних випадів у царині конокрадства, і під час одного з таких, вельми обнадійливого, коли здавалося, що у вітрила справ подув попутний вітер, сталася кораблетроща. Імлистої місячної ночі містер Брентшо, їдучи верхи, догнав Ґілсона, якому очевидно нетерпеливилося покинути межі тутешньої округи, вхопив повід, що з’єднував зап’ясток з вудилами гнідої кобили містера Гарпера, фамільярно поплескав конокрада по щоці цівкою великокаліберного револьвера й попрохав зробити честь – розвернутися й підтримати компанію в подорожі до Маммон-гілла.
Еге ж, кепські були Ґілсонові справи.
Вранці після арешту його судили, визнали винним і ухвалили вирок – повішання. Щоб закінчити оповідь про земну путь підсудного, залишається тільки звершити кару, аби була змога докладніше розглянути його духівницю, з превеликим трудом складену у в’язниці. У цьому документі смертник, керуючись, мабуть, туманним і неповним уявленням про право ловця на винагороду, заповів усе, що мав, своєму «веконавциві духивниці» – містерові Брентшо. Однак заповіт набирав сили тільки за умови, що спадкоємець власноруч зніме тіло заповідача з Дерева і «пухуває як годицця».
Отож містера Ґілсона... я мало не написав «порішили», але стримався, бо ж у цьому безсторонньому викладі фактів та подій і без того надмір просторічних слів та виразів. До того ж спосіб, у який виконали волю закону, можна точніше описати терміном, який вжив суддя, оголошуючи вирок: «підвісили».
У належний час містер Брентшо – цілком можливо, трохи зворушений простакуватістю духівниці – прийшов до Дерева зірвати дозрілий плід. І, звільнивши тіло від зашморгу, знайшов у кишеньці камізельки належним чином засвідчене доповнення до цього документа. Сама суть застороги в доповненні пояснила, чому заповідач приховав його й не зразу довів до відома. Справді, якби містер Брентшо наперед знав умови, на яких мав стати спадкоємцем, то він, звісно, відхилив би пов’язану з ними відповідальність. Засторога зводилися ось до чого.