У цю юдоль печалі прийшов містер Брентшо, піддавшись невловимому неясному потягу, якого він не пробував ні витлумачити, ні здолати. Він став зовсім іншою людиною. П’ять років клопоту, тривоги й напруги всіяли сивиною чорні кучері, зігнули стрункий стан, загострили риси обличчя й перетворили ходу на непевне човгання. Не менш згубно вплинули ці роки запеклої боротьби на серце і розум. Безтурботна добродушність, що колись спонукала його взяти на себе клопіт із власністю небіжчика, поступилася місцем ненастанному смутку. Ясний гострий розум виродився в старече недоумство другого дитинства. Широкий світогляд звузився до меж однієї ідеї, на місці колишнього розважного цинічного вільнодумства в його душі тепер билась і трепетала тіньовим кажаном невідступна віра в надприродне, зловісна провість божевілля. Свідомість хворобливо й вперто, по-схибленому чіплялася за одним-одне переконання, ні в чому іншому не певна. То була непохитна певність у тому, що покійний Ґілсон ні в чому не завинив. Містер Брентшо так часто присягав про цю невинність перед судом, так часто запевняв про неї у приватних розмовах, стільки разів тріумфував, довівши її дорого купленими свідченнями (того самого дня останній долар Ґілсонового спадку заплачено містерові Джо Бентлі, останньому оборонцеві честі покійника), що така певність стала для нього чимось на кшталт релігійної догми. Це була головна, засаднича, непохитна життєва істина, єдина щира правда у світі брехні.
Цього вечора Брентшо задумливо сидів над поваленим пам’ятником і силкувався при непевному світлі місяця прочитати слова епітафії, які п’ять років тому придумав, пирхаючи зо сміху. Не зберігся у пам’яті той давній випадок, а нині на очі зненацька набігли сльози каяття. Згадалося своє неправдиве звинувачення, яке довело до смерті достойного чоловіка. А таки неправдиве, бо ж під час процесуальних дій містер Гарпер, керуючись якимись уже забутими мотивами, присягнув, що у дрібній справі з гнідою кобилою містер Ґілсон діяв відповідно до Гарперових таємних побажань і зберіг таємницю ціною свого життя. І раптом усе, що сам містер Брентшо зробив задля доброї пам’яті про свою жертву, видалося йому дріб’язковим і нікчемним, знеціненим корисливістю.
Ось так він сидів і мучив сам себе даремним каяттям, аж тут на очі впала легка тінь. Місяць, завислий низько над обрієм, затуляла якась невиразна водяниста хмарка. Коли вона пересунулася й місячне проміння полилося на неї збоку, стало видно чіткі, виразні обриси постаті людини. З’ява набирала барви й форми, більшала й наближалася до Ґілсонової могили. Від жаху заціпеніли всі чуття й скам’яніло тіло містера Брентшо, від страхітливих домислів затуманіла голова, а однак він зауважив – чи то уявив, що зауважив – дивну подібність цього привида до земного образу Мілтона Ґілсона. Саме таким був небіжчик, коли його зняли з Дерева п’ять років тому. Разюча схожість – аж до вирячених засклілих очей і темної борозни впоперек шиї. Привид був без капелюха та плаща, як і Ґілсон у мить, коли руки Піта-теслі обережно вкладали його в бідняцьку дешеву домовину (хтось давно вже зробив і самому Літові таку добросусідську послугу). Привид – якщо це справді був привид – тримав у руках якусь річ. Годі розгледіти, що ж це таке. Підступивши ще ближче, він зупинився біля труни з останками містера Ґілсона, віко якої зсунулося наперекіс. Її вмісту не було видно. Нахилившись, мара висипала з невеликого тазика в домовину щось темне, а тоді покрадьки ковзнула до найнижчої частини цвинтаря. Там потік розмив безліч могил, оголив і відкрив труни, а тепер дзюрчав поміж них, стиха шепочучи й схлипуючи. Ставши біля однієї з трун, привид старанно змів щіткою в тазик усе, що там було, повернувся до своєї домовини й знову поповнив її принесеним. Такі самі загадкові дії повторялися з кожною відкритою домовиною. Час від часу привид занурював наповненого тазика у воду й злегка потрясав ним, щоб позбутися домішок глини та ґрунту, але те, що осідало на дні, незмінно приносив до своєї могили. Одне слово, нетлінний дух Мілтона Ґілсона промивав прах своїх сусідів і, як ото дбайливий господар, досипав його до свого власного.