Напевно, це був витвір хворобливої уяви розпаленого гарячкою мозку. Напевно, це був понурий фарс, розіграний жвавими істотами, незчисленні тіні яких юрмляться на межі потойбічного світу. Всю правду відає тільки Бог. Нам же відомо тільки одне: коли сонце нового дня позолотило сплюндроване маммон-гіллське кладовище, найласкавіший промінець упав на бліде застигле обличчя Генрі Клея Брентшо – мерця серед мерців.
1
Автор пародіює поширений у його часи пишномовний стиль. Anno Domini ad urbe condita – «року Божого від заснування міста» (лат.).
2
В англомовних країнах святкують Геловін, один із символів якого – видовбаний на подобу людського обличчя гарбуз із кількома прорізами і з запаленою свічкою всередині.
3
Йдеться про Сьому з Десяти заповідей: «Не чини перелюбу!»
4
Це оповідання, написане у співавторстві з міс Айною Ліліан Петерсон, по праву завдячує їй усе найкраще, що в ньому є (примітка автора).
5
У Каліфорнії немає міста з такою назвою. Описаний в оповіданні Браунвілл має певну схожість із двома каліфорнійськими містечками – Сан-Марино і Ворнер-Спринґсом.
6
Фіктивне місто. Його назва означає «пагорб Маммони».
7
За часів, коли Бірс написав це оповідання, в Каліфорнії був тільки один Нью-Джерусалем, містечко золотошукачів, якому згодом дали іншу назву – Петролія.
8
У США – громадська організація, яка підтримувала порядок і призначала кару за його порушення, коли не було добре налагодженого судочинства.
Прохач
Відважно прокладаючи дорогу в наметених за ніч кучугурах попереду молодшої сестрички, яка пробиралася слідом і підбадьорювала брата веселими вигуками, дебелий малюк, син одного з найшановніших жителів Ґрейвілла, раптом спіткнувся об щось приховане під глибоким снігом. Мета цього оповідання – пояснити, що це було і звідки воно взялося.
Ті, кому поталанило проїжджати через Ґрейвілл удень, не могли не зауважити великого кам’яного будинку, що вінчає невисокий пагорб на північ від залізничної станції, тобто по праву руку, якщо подорожувати до Ґрейт-Моубрея. Либонь, архітектор цієї доволі понурої споруди «раннього коматозного» стилю скромно уникав слави, а що не міг приховати свого творіння – ба більше, мусив звести його на видноті, то вже старався як міг, щоб нікому не закортіло подивитися на це диво вдруге. Сам зовнішній вигляд Аберсашевої богадільні безумовно засвідчує нехіть приймати вияви уваги й вділяти її людям. Однак ця будівля таки велика й велична. На її спорудження доброчинний засновник, провадячи комерційну діяльність у Бостоні, пожертвував прибуток від багатьох партій чаю, шовку та прянощів, доправлених його суднами від антиподів. Ще більше коштів він вклав у фонд утримання притулку. Пустившись на непомірну щедроту, цей безрозсудний чоловік пограбував своїх законних спадкоємців на півмільйона доларів, не менш. А невдовзі він – мабуть, задля того, щоб не муляв очей той велетенський німий свідок нападу ексцентричності, – розпродав усе своє майно в Ґрейвіллі, відвернувся від сцени марнотратства та й відплив ген за море на одному з власних кораблів. Пліткарки, почерпнувши натхнення безпосередньо з небес, запевняли, що він вирушив на пошуки дружини. Нелегко узгодити таке твердження з міркуванням одного ґрейвіллського дотепника, який усерйоз стверджував, що місцеві перезрілі дівулі на виданні не давали проходу нежонатому філантропові, отож він і покинув нашу долину сліз – сиріч Ґрейвілл. Хто його зна, як воно було насправді, але доброчинник назад не повернувся. Зрідка долітали непевні вістки про його мандри в чужих краях, понад те ніхто нічого не знав, і для молодого покоління ім’я цієї людини стало порожнім звуком. А проте воно кричало кам’яними буквами з фронтону Аберсашевої богадільні.
Попри свій негостинний вигляд, вона була доволі вигідним сховком від усіх злигоднів, що випадають на долю літнім злиденним людям. На час подій, описаних у цій короткій хроніці, тут проживало зо двадцять старих, але їхньої злобності, сварливості і чорної невдячності з надлишком вистачило б на добру сотню. Принаймні так вважав містер Сайлас Тілбоді, директор богадільні. На його тверде переконання, рада кураторів, приймаючи стариганів замість тих, що перейшли в інший, кращий притулок, ставила перед собою чітко визначену мету – порушувати спокій і випробовувати терпець директора. Сказати по правді, що довше перебував директор на своїй посаді, то твердіше укріплявся в думці, що шляхетний задум засновника богадільні зведено нанівець наявністю в ній підопічних як таких. Містер Тілбоді не міг похвалитися нестримною фантазією, але ту, що мав, цілковито залучив до перетворення богадільні в повітряний замок, де він сам як кастелян хлібосольно гостює невелике товариство обраних, заможних джентльменів середнього віку, приязно налаштованих і ладних платити за хліб, сіль і дах над головою. У цьому виправленому філантропічному проекті не мали щастя фігурувати куратори, яким містер Тілбоді завдячував свою посаду й перед якими відповідав за свою поведінку. Самі ж вони, на думку згаданого вище містечкового гумориста, орудуючи великим богоугодним закладом, з Божого веління мали схильність до ощадливості. Ми утримаємося від висновків – очевидних, як вважає гуморист; їх-бо не підтверджували і не спростовували підопічні притулку – безперечно, найбільш зацікавлені особи. Вони просто доживали решту життя й сходили в акуратно пронумеровані могили. Натомість тут поселялися інші дідугани, такі подібні до своїх попередників, що більшої подібності не побажав би й сам Дух Тьми. Якщо богадільня слугувала місцем кари за гріх марнотратства, то наполегливість, з якою старі грішники прагли відбути в ній покуту, свідчила про щирість каяття. До одного з таких грішників ми хочемо привернути увагу читача.