За якихось півгодини він відклав книжку – мабуть, дочитав розділ. Тоді звівся, відніс конторку в куток біля вікна, взяв свічку й повернувся до порожнього каміна, край якого сидів із самого початку.
Перегодивши трохи, молодик підступив до тіла, підняв край простирадла й відкрив кучму темного волосся та тонку фланельку на обличчі, під якою його риси видавалися ще гострішими, ніж було досі. Затулившись від світла дашком долоні, він якийсь час спокійно, серйозно і шанобливо дивився на свого знерухомілого компаньйона. Вдоволений оглядом, знову покрив обличчя простирадлом, повернувся до крісла, взяв із підсвічника кілька сірників і поклав у кишеню. Тоді вийняв із підсвічника недогарок і кинув на нього критичним оком, оцінюючи, чи надовго вистачить світла від решток свічки завдовжки менш ніж два дюйми. Десь за годину кімнату поглине темрява. Молодик поставив свічку на місце й задув її.
II
У лікарському кабінеті на Керні-стріт троє медиків сиділи за столом, пили пунш і курили. Господар, тридцятирічний доктор Гелберсон, був старший від гостей. Наближалася північ, пуншу не бракувало.
– Неможливо позбутися забобонного страху, з яким живі люди ставляться до мерців, – ствердив господар. – Це спадкова риса, якої не варто соромитися. Так само як, наприклад, вродженого браку здібності до математики. Або ж схильності до обману.
Гості засміялися.
– Невже не варто людині соромитися за те, що вона бреше? – спитав наймолодший, ще студент.
– Мій любий Гарпере, я не про те. Схильність до брехні й сама брехня – це різні речі.
– Ви стверджуєте, – втрутився третій, – що ця забобонна й безглузда боязнь мерців властива геть усім. А я її не почуваю.
– Проте цей страх закладений у вашому єстві, – відказав Гелберсон. – За певних умов, коли настане те, що Шекспір назвав слушним часом3, він дуже прикро дасть про себе знати й відкриє вам очі. Зазвичай медики і солдати стійкіші проти нього, ніж інші люди.
– Медики і солдати! А чому ви не назвали катів? Був би тоді повніший перелік різновидів убивць.
– Е ні, мій любий Манчере. Суди присяжних не дають катам можливості аж так призвичаїтися до смерті, щоб збайдужіти до неї.
Юний Гарпер взяв зі столика сигару й повернувся до свого крісла.
– То за яких же, на вашу думку, умов той, кого породила жінка, міг би дуже прикро пересвідчитися, що йому теж притаманна ця наша спільна слабкість? – доволі мудровано спитав він.
– Та досить замкнути когось на всю ніч наодинці з мерцем у якомусь безлюдному будинку, в темній кімнаті, де немає ковдри, щоб залізти під неї й не бачити страхіття. Якщо той сміливець перебуде ніч і не збожеволіє, то матиме право хвалитися тим, що не з жіночого лона вийшов, ба навіть не за допомогою кесарового розтину, як ото Макдуф4.
– Я вже подумав був, що кінця-краю не буде балаканині про умови, – зауважив Гарпер. – Знаю одного чоловіка, не медика й не солдата, що прийме вашу умову й зважиться зробити таке на спір. Можете призначити будь-яку ставку.
– І хто ж це?
– Його прізвище Джаретт. Нетутешній чоловік, приїхав сюди, як і я, із Нью-Йорка. Не маю грошей поставити на нього, але він сам на себе поставить будь-яку суму.
– Звідки ви знаєте?
– Та його хлібом не годуй, дай тільки побитися об заклад. Що ж до страху... Як знаю, Джаретт вважає це почуття чимось на зразок корости. Або ж якоїсь особливої єресі.
– Який він на вигляд? – очевидно зацікавився Гелберсон.
– Схожий на Манчера... як брат-близнюк.
– Приймаю парі, – запалився Гелберсон.
– Красненько дякую. Таке порівняння робить мені честь, – протягнув Манчер, якого вже брав сон. – А чи не міг би і я побитись об заклад?
– Тільки не зі мною, – відказав Гелберсон. – Не потребую ваших грошей.
– Гаразд, – сказав Манчер. – Тоді я ляжу трупом.
Усі засміялися.
Ми вже знаємо наслідки цієї немудрої розмови.
III
Містер Джаретт загасив недогарка – про всякий несподіваний випадок. Мабуть, гадав, що темнота рано чи пізно, а таки