Попри те, багато хто вважав, що в цих вигадках є частка правди, а тому ще довго капарив у Герді-Ґерді чи в околицях. Але кінець кінцем табір покинули всі до одного.
Та залишилося чимало познак колишнього кипучого життя-буття. Від місця, де Індіанський Струмок впадає в річку Ріо-Сан-Хуан-Сміт, уздовж його берегів і до каньйону, звідки він витікає, простяглася подвійна низка покинутих халуп, які, здається, ось-ось упадуть одна одній в обійми й оплакуватимуть свою занедбаність. Інші халупи – їх майже стільки ж – урозсип забралися на схили обох берегів і з висоти командних пунктів оглядають цю тоскну картину. Ще й похилилися, щоб було видніше. Переважна більшість осель скидається на скелет померлого від голоду бідака. Прилиплі до кісток відразливі клапті могли б видаватися шкірою, але насправді це брезент. Дуже непривабливо виглядає невелика долина струмка, роздовбана й розколупана кайлами та лопатами. То там, то сям трухляві промивні жолоби або спочивають на гострих гребенях хребтів, або ж довгим звивистим шляхом незграбно дибають додолу на зрідка виставлених ходулях неотесаних стовпів. Уся місцина – це відворотна ілюстрація обірваного поступу, яка в молодих країнах слугує замінником пишної й величної картини руїн, створеної тривалим перебігом історії. Тут із кожного клаптика неторканої землі на сцену суне порість бур’янів та ожини, і хтось цікавий надибає в її вологих нездорових тінях незчисленні пам’ятки колишньої слави табору. Ось тобі одинокий, безпарний чобіт, покритий зеленою пліснявою й присипаний гнилим листям; ось тобі зітлілий фетровий капелюх, зіжмакані останки фланелевої сорочки, немилосердно понівечені бляшанки з-під сардин; ось тобі силеча чорних пляшок з-під рому, розподілена рівномірно й справедливо по всій території – з суто католицькою безсторонністю.
II
Чоловік, що заново відкрив Герді-Ґерді, очевидно не цікавився тамтешньою археологією. Зітхнув він тільки з утоми, аж ніяк не з жалю, споглядаючи сумне свідчення змарнованих трудів і розбитих надій, гнітючу образність якого іронічно підкреслювала помпезна дешева позолота сонячного проміння. Скинувши зі свого втомленого осла клунок із спорядженням золотошукача, трішки більший, ніж ця в’ючна тварина, прибулець вийняв сокирку й зразу ж попрямував через пересохле русло Індіанського Струмка до вершини низького жорствяного пагорба.
Переступивши через повалену огорожу – трохи тин, а трохи паркан, він підібрав одну дошку, розколов її на п’ять частин і загострив їх із одного кінця. Тоді взявся щось шукати, час від часу нахиляючись і уважно придивляючись. Нарешті це старанне дослідження ніби увінчалось успіхом. Чоловік випростався на весь зріст, вдоволено змахнув рукою, мовив слово «Скаррі» й зразу ж пішов сягнистими рівними кроками, причому рахував їх. Тоді зупинився й забив у землю одного із загострених кілків. Відтак розглянувся на всі боки, відміряв на дуже нерівному ґрунті ще скільки там кроків і загнав другого кілка. Пройшовши подвійну відстань під прямим кутом до утвореної таким чином лінії, чоловік забив у землю третього, а тоді, повторивши всю процедуру, – четвертого. Перш ніж поставити п’ятий кілок, він розколов його вершок і засунув у шпарину старий поштовий конверт, помережаний написаними олівцем закарлюками. Коротко кажучи, прибулець оформив заявку на гірську ділянку згідно із золотодобувними законами Герді-Ґерді.
Варто пояснити, що одним із передмість Герді-Ґерді (згодом ця метрополія сама стала його слобідкою) був цвинтар. Першого ж тижня після заснування табору комітет громадян завбачливо постановив влаштувати місце вічного спочинку. Наступний день позначився суперечкою двох членів комітету про підхоже місце для некрополя, а на третій день відбулася його інавгурація – подвійний похорон. Мірою занепаду табору кладовище розросталось і стало густонаселеним передмістям значно раніше, ніж останній житель Герді-Ґерді, здобувши остаточну перемогу в борні з невідступною малярією та дуже вже нав’язливими револьверами, розвернув свого в’ючного осла хвостом до Індіанського Струмка. А тепер, коли містечко перегорнуло суху жовту сторінку старечого маразму, цей цвинтар, хоч і трохи потерпів від часу та обставин, хоч і не вільний від усіляких граматичних та орфографічних новацій (уже не кажучи про набіги койотів), цілком відповідав скромним потребам свого населення. Кладовище займало понад два акри землі, слушно вибраної – з огляду на її непридатність як золотодобувної ділянки. Тут росло кілька схожих на кістяки дерев. Одне з них відзначалося товстою гілкою, на якій досі промовисто теліпалася знищена негодою мотузка. Було також півсотні жорствяно-піщаних пагорбків і зо двадцять грубих нагробних дощок, прикметних своєрідною, згаданою вище орфографією. На цвинтарі бідувала колонія колючих грушевих деревець. Одне слово, цей Господній притулок, як його шанобливо називали, міг похвалитися ще разючішим занепадом, ніж сам Герді-Ґерді. І ось у найгустіше заселеній частині цього видатного клаптя землі містер Доуман вбив кілок із золотошукацькою заявкою. В супутній записці він зазначив: «Про випадок, якщо в процесі роботи доведеться видалити когось із мерців, я зобов’язуюся повторно поховати його з відповідними почестями».