«Герді, 6 червня.
Друже Джеффе, я напав на неї у складі кісток. Вона сліпа й кишить вошами. Я не я, якщо не паюватиму з тобою. Пари з рота не пущу, поки не аговкнеш.
Твій Барні.
P. S. Я запечатав її Скаррі».
Маючи уявлення про жаргон золотошукачів і про манеру містера Брі ділитися думками, містер Доуман легко зрозумів цю незвичну епістолу. Барні, копаючи могилу, наткнувся на нерозгалужену кварцову жилу, багату на самородки. Задля давньої дружби він хоче зробити містера Доумана своїм компаньйоном і буде мовчати про це відкриття, поки не дістане відповіді. Постскриптум прозоро вказує, що грабар приховав скарб, поховавши над ним тлінні останки якоїсь особи на ім’я Скаррі.
За два роки, які минули між одержанням і прочитанням цього листа, сталися певні події, про які містер Доуман дізнався в Червоному Вовку. Мабуть-таки, містер Брі, перш ніж прикрити свою знахідку тілом Скаррі, вирішив слушно нею розпорядитися й видобув із жили дещицю золота. Бо ж саме тоді він
започаткував у Герді-Ґерді довгу низку пиятик із щедрим пригощанням, про яку досі ходять легенди понад усією річкою Ріо-Сан-Хуан-Сміт і яку згадують навіть у таких далеких місцинах, як Скеля Привидів і Самотній Гравець. Щойно ця низка добігла кінця, колишні громадяни Герді-Ґерді, яким Барні зробив останню дружню послугу на цвинтарі, потіснились і дали йому місце серед себе самих. Отож він опинився на вічному спочинку.
IV
Застовпивши ділянку, містер Доуман рушив до її середини й зупинився на тому місці, де його пошуки серед могил вилились у вигук «Скаррі!» Він знову нахилився над дошкою з написом цього імені і, неначе запрагнувши підсилити зорове й слухове чуття, провів вказівним пальцем по грубо викарбуваних буквах. Тоді випростався й уголос доповнив цей простий напис своєю відвертою й різкою епітафією: «Це ж було лихо, а не баба!»
Якби тут хтось поставив вимогу підкріпити оте твердження доводами (а таки треба було б їх навести, бо ж дуже воно гостре та критичне), то Джефферсон Доуман, безперечно, опинився б ні в сих ні в тих. Адже не мав гідних поваги свідків і послуговувався тільки чутками. За часів, коли Скаррі мала велику популярність у золотопромивних таборах і, зі слів редактора газети «Герді Гералд», досягла вершини свого могуття, містер Доуман був у скруті й вів нелегке мандрівне життя золотошукача. Більшість часу він проводив у горах то з одним, то з іншим напарником і склав думку про Скаррі, слухаючи замилувані оповіді цих випадкових товаришів – прибульців із різних таборів. Сам він не удостоївся сумнівної честі знайомства з нею, тож, відповідно, ніяк не міг відчути на собі нетривку прихильність цієї дами. Коли закінчилась її аморальна кар’єра в Герді-Ґерді, Доуман випадково прочитав у «Герді Гералді» присвячений їй некролог (твір місцевого гумориста, написаний у щонайвишуканішому стилі цього жанру), віддав усмішкою данину пам’яті покійниці й талантові її біографа, а відтак по-лицарському забув про неї.
Нині ж, стоячи поряд з домовиною цієї гірської Мессаліни, він пригадав головні події її бурхливого життя такими, якими їх зобразили оповідачі біля табірних вогнищ, Мабуть, підсвідомо шукаючи собі виправдання, Доуман повторив уголос епітафію про лихо, а не бабу й загнав у могилу кайло аж до самого держака. Цієї ж миті крук, що досі мовчки сидів на гілці хирлявого дерева над могилою, поважно роззявив дзьоба й висловив свою думку в цій справі – схвально каркнув.
Свого часу завзято розробляючи знайдену золотоносну жилу, містер Брі викопав незвичайно глибоку яму, тож сьогодні містер Доуман добрався до труни перед самим заходом сонця, бо працював спроквола. Знав-бо, що це певна справа, й не боявся, що хтось силоміць відбере у нього право на першість. Ось тут і почалися непередбачені труднощі. Домовина – плоска скриня зі струхлявілих дощок червоного дерева – не мала ручок і займала все дно могили. Єдине, що можна було вдіяти, не припустившись наруги над небіжкою, – це подовжити яму, щоб була змога стати в головах труни, а тоді піднатужитися й поставити її на вужчий торець. Насувала ніч, і це спонукало налягти на роботу. Навіть на думку не спадало, щоб усе відкласти до ранку, до сприятливіших умов. Годі було баритися – Доуман копав запопадливо, мов шаленець. Гарячкова жадібність і чар страху залізною рукою прикували його до моторошної роботи. Простоволосий, розхристаний, зрошений звивистими струмінцями поту на грудях, цей затятий золотошукач і безкарний осквернитель могил докладав величезних зусиль, які майже ушляхетнювали страхітливий засіб досягти мети. Коли на пасмі пагорбів догоріли торочки призахідного сонця й із присмерку, простеленого на пурпуровій рівнині, вибрався повний місяць, Доуману вдалося поставити труну сторчма й обперти на край розритої могили. Стоячи по шию в землі й кинувши оком на яскраво освітлену місяцем домовину, він здригнувся від страху. На ній вимальовувалася чорна людська голова – тінь його власної. На якусь хвилину це звичайне природне явище позбавило його сили духу. Лякав шум свого ж таки важкого дихання, але годі було затамувати подих легень, спраглих повітря. Зрештою золотошукач, стиха й зовсім не весело посміюючись, почав похитувати головою, щоб змусити тінь повторяти ці рухи. Відчуття влади над власною тінню дало полегшу. Він старався виграти час, підсвідомо сподіваючись віддалити навислу катастрофу. Відчувши, що над головою згущуються незримі лихі сили, Доуман вів із Неминучістю перемовини про відтермінування.