Тою дитиною був хлопчик років шести, син небагатого плантатора.
Замолоду його батько солдатом воював з голими дикунами й проніс прапор рідної країни у столицю цивілізованої раси на далекому Півдні9. Живучи нині мирним життям плантатора, він, проте, леліяв у серці полум’яний дух воїна, який, раз запалений, ніколи не згасав. Батько любив книжки про війну й батальні картини, а син дізнався з них цілком досить, щоб змайструвати собі дерев’яного меча, хоч навіть татове око навряд чи розпізнало б, що це за штука. А тепер, як і належить нащадкові героїчного роду, хлопчик хвацько ніс цю зброю. Час від часу пристаючи на осонні, він фехтував, імітуючи аж надто докладно пози нападу й захисту, чого навчився з картинок-гравюр. Та ось, втративши пильність від легких перемог над невидимими ворогами, що пробували стати на його переможному шляху, наш герой зробив доволі-таки типову стратегічну помилку: загнав супротивника до небезпечних меж. Він опинився на березі широкого плиткого потічка, швидка вода якого стала на заваді прямому просуванню за ворогом, що рятувався втечею і тим часом встиг незбагненно легко форсувати цю водну перешкоду. Але безстрашного войовника годі було спинити, годі було згасити в дитячих грудях пломінь духу предків, що перепливли океан. Знайшовши місце, де на дні струмка лежало кілька розкинутих десь на крок один від одного валунів, він перейшов на другий берег і там накинувся з мечем на ар’єргард уявного противника.
Тепер, після виграної баталії, розсудливість вимагала відступити на вихідні позиції. Гай-гай, він, як і багато могутніх завойовників, як і наймогутніший з них10,
Ніяк не міг жагу пекучу вгамувать,
Що все вела його вперед, на прю, до бою,
Не знав він, що даремно Долю спокушать –
Це загасити зірку щастя над собою.
Чимчикуючи від струмка, хлопчик зненацька наткнувся на незнаного, дуже грізного ворога: на стежці стовпчиком сидів, нащуливши вуха й підібравши передні лапки, кролик. Перелякано скрикнувши, хлопчина крутнувся й дременув світ за очі. Нерозбірливо гукав маму, плакав, спотикався на бігу; ожина безжально дряпала ніжну шкіру, гучно калатало зо страху серце.
Задиханий, осліплий від сліз – загублений у лісі! Понад годину блукало хлоп’я по густому сплутаному підліску, а тоді втома змусила його прилягти у западині між двох каменюк, за кілька ярдів від потічка. Тут малюк, досі стискаючи в руках меча – тепер уже не зброю, а вірного товариша – хлипав, поки заснув. Над його головою весело щебетали лісові птахи; помахуючи розкішними хвостами й стрибаючи з дерева на дерево, байдуже цокотіли білочки; звідкись здалеку долинув дивний приглушений тріск, немовби куріпки лопотали-барабанили крильми на честь перемоги природи над сином її давніх поневольників. А на невеликій плантації, де стривожені білошкірі й чорношкірі люди поспіхом обшукували поля й живоплоти, розривалося з туги за пропалим сином материнське серце.
Минуло кілька годин, хлопчик прокинувся й схопився на ноги. Ручки і ніжки геть заклякли від холоду, у серці загніздився страх перед темрявою. Та він відпочив і вже не плакав. Спонукуваний якимсь сліпим інстинктом, він продерся крізь хащі й вийшов на вільніший простір – праворуч протікав струмок, ліворуч простягався пологий пагорб, де-не-де порослий деревами; а над усім згущувався присмерк. Прозорий примарний туман стелився по воді. Це лякало й відстрашувало малого заблукальця; замість перейти на той берег, звідкіля прийшов, він обернувся й попрямував до темного лісу. І раптом побачив перед собою щось дивне й рухоме. Це могла бути якась велика тварина. Собака, свиня – важко сказати; може, й ведмідь. Хлопчик бачив ведмедів на малюнках; не знаючи нічого поганого про цих звірів, він навіть був не проти зустрітися з тою кудлатою істотою. Але щось в обрисах і рухах невідомого створіння – якась особлива незграбність – підказало, що це не ведмідь, і страх узяв гору над цікавістю. Малюк завмер. Створіння наближалось, він сміливішав. Добре, що воно не має отих довгих страшних кролячих вух. У незграбній важкій ході чіпкий дитячий розум підсвідомо впізнавав щось невловимо знайоме. Воно ще не наблизилося настільки, щоб знати напевне, хто це, а хлопчик уже бачив, що за цією істотою сунуть подібні до неї. Ліворуч і праворуч – всюди були вони, все навкруги ворушилося, всі просувалися до струмка.
То були люди. Декотрі рачкували. Декотрі повзли на животах, тягнучи за собою нерухомі ноги. Декотрі човгали на колінах, погойдуючи безвільними руками. Декотрі силкувалися звестися на ноги, але тут же падали ниць. Неприродним, ні на що не схожим був цей рух. Фут за футом. В тому самому напрямку. Поодинці, парами, гуртами вони виринали з мороку. Дехто приставав – його помалу минали – і далі плазував уперед. Десятками й сотнями повзли ці люди; ними кишіло все навкруги, куди тільки можна було кинути оком у дедалі густішому сутінку; а чорний ліс позаду, здавалося, служив невичерпним їх джерелом. Немов сама земля повзла до струмка. Подекуди дехто з тих, що спинилися, зоставався лежати без руху. То був уже мрець. Дехто, спинившись, якось дивно вимахував руками, здіймав їх до неба й опускав, хапаючись за голову, наче в гуртовій палкій молитві.