Наші натруджені легені нестерпно боліли, готові розірватися від докладених героїчних зусиль, а важка втома, що накопичувалася в нас упродовж цього дня, почала неабияк даватися взнаки. Але коли ми побачили просто позад себе чорне чудовисько, що переслідувало нас із плавною зміїною легкістю, то видиво це дивовижним чином вдихнуло в наші зболені та зморені ноги нове життя, і ми помчали зі зрадливого світла бічної дороги у неходжені хащі джунглів, сподіваючись уникнути нашого переслідувача в лабіринті стовбурів, витких лоз і гігантського листя. Ми перечіпалися через коріння та повалені дерева, рвали вбрання та роздирали шкіру об колючки дикої ожини, наштовхувались у мороці на величезні стовбури дерев і гнучкі пагони, що згиналися під нашим натиском; чули сичання деревних змій, які плювали в нас отрутою з горішніх гілок, і гаркання та завивання непобачених нами звірів, на яких наступали під час квапливої втечі. Але ми більше не сміли зупинитися та озирнутися.
Певно, наша нестямна втеча тривала кілька годин поспіль. Місяць, що давав нам, у найліпшому випадку, трохи світла, яке сіялося крізь густе листя, дедалі нижче хилився серед велетенських розлогих пальм і плетива повзучих рослин. Та коли він сховався за небокраєм, лише його останні промені врятували нас від занурення в огидне болото, вкрите горбиками та купинами, порослими травою, що ховала під собою драговину. І ми мусили бігти цією небезпечною тванню, край того сморідного болота, не зупиняючись, не вагаючись і не маючи часу навіть на те, щоб обрати, куди ступити; і весь цей час наш клятий переслідувач невідступно гнався слідом.
Тепер, коли місяць зайшов, наша втеча стала ще несамовитішою та ризикованішою — справжнім маренням, сповненим жаху, виснаження, сум’яття і відчайдушного, важкого просування вперед, попри всі перешкоди, на які ми не те що більше анітрохи не зважали, але й заледве усвідомлювали їхнє існування; нескінченною втечею крізь ніч, яка липла до нас і обтяжувала нас, немов якийсь лиховісний тягар, немов якісь страхітливі тенета. Здавалося б, створіння, що переслідувало нас, маючи такі неймовірні здібності до швидкого руху та видовження тіла, могло будь-якої миті нас наздогнати, але воно, вочевидь, бажало продовжити цю гру. Отож ніч поволі плинула, а жахи, не знаходячи собі завершення, тривали далі, й не було видно їм кінця… І ми жодного разу не посміли зупинитись чи озирнутися.
Ген удалині, серед дерев, займався мерехтливий світанок — передвісник наразі прихованого нового дня. Відчуваючи смертельну втому, прагнучи будь-якого спочинку, будь-якої безпеки, хай навіть і з тих, які може дарувати якась незрима гробниця, ми кинулись до вранішнього світла і, зашпортуючись, вибігли з джунглів на бруковану вулицю, обабіч якої стояли мармурові та гранітні будівлі. Розчавлені тягарем утоми, ми плутано, очманіло збагнули, що весь цей час блукали по колу і зараз повернулися до передмість Комморіома. Просто перед нами — можна було дротиком докинути — бовванів темний храм Тсатоґґуа.
Тоді ми знову зважились озирнутися й побачили пружне чорне чудовисько, чиї ноги зараз видовжилися настільки, що воно височіло над нами, його пащека була роззявлена достатньо широко, щоб пожерти нас обох одним ковтком. Воно йшло за нами слідом, ковзаючи плавно й без жодних зусиль, із певністю рухів і цілеспрямованістю надто цинічними, щоб можна було їх витримати. Ми забігли до храму Тсатоґґуа, двері якого досі були відчинені, як тоді, коли ми його полишали. Гнані страхом, ми негайно зачинили двері за собою і з надлюдською силою, яку нам дарував відчай, примудрилися замкнути їх, поставивши на місце один з іржавих засувів.
Тепер, у холодній похмурості світанку, вузькі промені якого падали на долівку крізь розташовані високо в храмовій стіні вікна, ми з направду героїчним смиренням спробували опанувати себе та стали чекати, що́ принесе нам доля. І поки ми чекали, нас пильно розглядав бог Тсатоґґуа, і зараз мав він навіть більш імбецильно-приземкуватий, відразливий і звіринний вигляд, ніж у світлі смолоскипа.
Здається, я вже казав, що верхня частина одвірка в кількох місцях викришилась та вкрилася тріщинами. Розпочавшись, процес руйнації призвів до того, що над дверима утворилося три отвори, крізь які соталося денне світло і які були достатньо великими, щоб крізь них досередини могли пролізти невеликі тварини або чималі змії. Хтозна чому, та ми прикипіли очима до тих отворів.