Авусл Вутокван кинув на жебрака другий погляд. За всі свої прогулянки Комморіомом лихвареві ще ніколи не випадало бачити настільки пошарпаного представника міської жеброти. Цей чолов’яга був такий старий, що й уявити годі, а вся його видима шкіра була брунатна, як у мумії, та всуціль помережана зморшками, схожими на густе плетиво якогось гігантського павука з джунглів. Вбраний він був у просто неймовірне дрантя, а борода, що звисала додолу і перепліталася з рам’ям, була сива, неначе мох серед предковічного ялівцю.
— Я не потребую твоїх пророцтв.
— Тоді один пазур.
— Ні.
Очі старця на дні запалих очниць стали зловісними й лихими, наче голови двох отруйних гримучих змійок вигулькнули з нір.
— Тоді, о Авусле Вутокване, — просичав він, — пророкуватиму задарма. Тож послухай, яку долю тобі роковано: та надмірна й безбожна любов, яку ти відчуваєш до речей минущих, і твоя жага володіти ними поведуть тебе на дивні пошуки й накличуть на тебе згубу, про яку ані зорям, ані сонцю нічого не відомо. Приховані багатства землі принадять і спіймають тебе в пастку; і сама земля зрештою пожере тебе.
— Забирайся геть, — відрізав Авусл Вутокван. — Слова твого пророцтва на початку були нівроку таємничими, а наприкінці стали дещо заяложеними. Я не потребую, щоб якийсь жебрак торочив мені про спільну долю, яка судилася всім смертним.
II
Сталося це за багато місяців потому, того року, що став відомий дольодовиковим історикам як рік Чорного Тигра.
Авусл Вутокван сидів у долішньому покої свого дому, який водночас був місцем, де він провадив справи. Захід сонця, що червонився над небокраєм, кидав крізь кришталеві віконні шиби навскісні промені, заливаючи покій смугою нетривкого, невагомого золота, окреслюючи своїм світлом зміїстий рядочок веселкових сполохів на всіяній коштовними каменями лампі, що звисала зі стелі на мідяних ланцюгах, і доторком даруючи нове, полум’яне життя звивистим ниткам срібла та сімілору19 в темних гобеленах. Авусл Вутокван, сидячи в густій тіні за межами світляної смуги, із суворою та іронічною міною уважно розглядав свого клієнта, смагляве обличчя і темну мантію якого золотила скороминуща заграва.
Чоловік нетутешній; можливо, мандрівний купець із чужинських королівств, — міркував лихвар, — або ж якийсь чужоземець, що промишляє дещо сумнівнішим заняттям. Його вузькі, розкосі, берилово20-зелені очі, синява неохайна борода та грубуватий крій вбрання були достатніми доказами того, що цей чоловік — чужий у Комморіомі.
— Триста джалів21 — це значна сума, — задумливо мовив позичайло. — Крім того, я вас не знаю. Яку заставу ви можете запропонувати?
Відвідувач дістав з-за пазухи невеличку стягнуту сухожиллям торбинку з тигрячої шкіри і, вправним рухом розв’язавши її, витрусив на стільницю перед Авуслом Вутокваном два неграновані смарагди величезного розміру та бездоганної чистоти. Вони перехопили косі промені надзахідного сонця, і в їхніх осердях запалахкотіло холодне, зеленаве, як плавуча крига, полум’я; і жадібні іскри загорілись у лихваревих очах. Але озвався він холодно та байдужно.
— Можливо, я зможу дати вам у позику сто п’ятдесят джалів. Смарагди важко збувати з рук, і якщо ви не повернетесь, аби заявити право на ці самоцвіти і повернути мені гроші, я, можливо, матиму причину пошкодувати про свою щедрість. Однак я ризикну.
— Позика, про яку я прошу, є лише десятиною їхньої вартості, — заперечив незнайомець. — Дайте мені двісті п’ятдесят джалів… Мені казали, що у Комморіомі є й інші позикодавці.
— Найбільше, що я можу запропонувати, це двісті джалів. Ваші самоцвіти мають певну цінність, це правда. Але ви могли їх украсти. Як я можу знати? Я не маю звички ставити нескромні запитання.
— Забирайте, — поквапливо мовив незнайомець. Він узяв срібні монети, які відрахував йому Авусл Вутокван, і більше не торгувався. Лихвар із сардонічною посмішкою спостерігав, як той ішов геть, і роздумував. Він відчував певність у тому, що коштовні камені крадені, проте цей факт його анітрохи не бентежив і не тривожив. Важило не те, кому вони належали раніше або якою була їхня історія, а те, що вони стануть бажаним і цінним доповненням вмісту скринь Авусла Вутоквана. Навіть за менший із цих двох смарагдів ціна у триста джалів була нісенітно малою; одначе лихвар не відчував побоювань, що незнайомець може колись повернутися, щоб вимагати їх назад… Ні, той чоловік вочевидь був злодієм і лише радий був позбутися доказу своєї провини. Що ж до правдивого власника самоцвітів, то такі запитання ніколи не викликали у позичайла особливої цікавості. Відтепер ті коштовності були його власністю завдяки дещиці срібла, яку за мовчазною згодою і він сам, і незнайомець вважали радше ціною, аніж позикою.