Позичайла охопив відчай. Смарагди-втікачі вели його до віддаленого кварталу, де мешкали злодії, вбивці та жебраки. Тут йому зустрічалося небагато перехожих — усі виглядали сумнівно, проте лише приголомшено витріщалися на мимобіглі камінці, але не робили жодних спроб зупинити самоцвіти. Брудні прибуткові будинки, поміж яких він біг, меншали й траплялися чимдалі рідше; невдовзі понад дорогою лиш де-не-де видніли хатинки, з вікон яких сіялося приховане світло, сягаючи у темряву, що зараз уже вповні запанувала під похилим листям високих пальм.
А коштовні камінці, ще й досі ясно видимі, тікали від нього темним шляхом, глузливо зблискуючи фосфоричним світлом. Утім, лихвареві здавалося, що він уже потроху їх наздоганяє. Через втому він геть не відчував своїх кволих ніг та огрядного тіла, до того ж страшенно засапався, але біг уперед, сповнившись відродженою надією та хапаючи ротом повітря у захланному завзятті. Велика, забарвлена у бурштинові відтінки повня зійшла над джунглями та почала освітлювати йому шлях.
Тепер Комморіом залишився далеко позаду, а на пустельному шляху, що вів крізь джунглі, більше не траплялося ані хатин, ані подорожніх. Лихваря проймав легкий дрож — чи то від страху, а чи то від прохолоди нічного повітря, та він ані на мить не припиняв гонитви. Він помалу, проте впевнено наближався до смарагдів і відчував, що ось-ось їх упіймає. Ця химерна гонитва так його поглинула, а очі так прикипіли до самоцвітів, які невпинно котилися вперед, що Авусл Вутокван навіть незчувся, як збочив із широкого шляху. Хтозна-як і хтозна-де він звернув на вузьку стежину, яка звивалася під страхітливими деревами, чиє листя перетворювало місяцеве сяйво на чарунки тенет із живосрібла, в які були вплетені важкі, фантастичні ебенові оздоби. Загрозливо й гротескно звисаючи над землею, неначе сіті якогось велетенського ловця, ці тенета, здавалося, стягувалися навколо лихваря. Та позичайло не помічав примарної загрози, що нависла над ним, і не зважав ані на лиховісну чужість і безлюдність стежини, що заглиблювалася у джунглі, ані на запахи вологи, які клубочилися попід деревами, немов імла над незримими ставками.
Чимдалі ближче й ближче підбирався він до невгамовних самоцвітів, але вони щораз тікали від нього й дражливо миготіли, тримаючись трохи попереду, поза межею досяжності, й немов озиралися на нього, як два зеленавих сяйливих ока, сповнені принадності та глуму. А щойно лихвар ладен був кинутися уперед в останній відчайдушній спробі їх упіймати, камінці зненацька зникли з очей, і то так швидко, немовби їх проковтнули лісові тіні, що чорними пітонами лежали впоперек осяяної світлом місяця стежини.
Розгублений і збентежений, Авусл Вутокван зупинився, спантеличено вдивляючись у те місце, де вони зникли. Він побачив, що стежка закінчилася перед входом до печери, що просто перед ним роззявила свою чорну безмовну пащу, ведучи до незвіданих підземних глибин. То була непевна та підозріла на вигляд печера, вишкірена іклами гострих каменів і заросла бородою дивних буйних трав; і якби Авусл Вутокван перебував у розсудливішому стані, то довго вагався б, перш ніж увійти, але тої миті ним керували лише два мотиви — запал гонитви та невідступна жадібність.
Печера, що так підступно проковтнула його смарагди, мала крутий схил, який стрімко зникав у пітьмі. Прохід був низький, вузький та ковзкий від нудотного слизу, що сочився на долівку, але лихвар безстрашно просувався вперед, підбадьорений сполохом сяйливих самоцвітів, які, здавалося, линули перед ним у чорному повітрі ніби для того, щоб освітлювати шлях. Схил привів до рівного звивистого проходу, в якому Авусл Вутокван уже почав був знову наздоганяти свою невловну власність, і надія з новою силою спалахнула в його задиханих грудях.
Смарагди були вже зовсім поруч — на відстані руки, а тоді зненацька спритно ковзнули за вигин проходу і зникли з поля зору; побігши за ними слідом, він остовпів, зачудований, немов його зупинила якась нездоланна рука. На кілька хвиль лихваря майже засліпило бліде, таємниче, синяве світло, що лилося зі стелі та стін величезної печери, до якої він щойно увійшов, але ще дужче сліпило його яскраве різнобарвне сяйво, що полум’яніло, жевріло, виблискувало та іскрилося просто у нього під ногами.