Він стояв на вузькому кам’яному виступі, а весь внутрішній простір печери перед ним і під ним, майже до рівня виступу, був заповнений коштовними самоцвітами, як комора зерном! Це було так, ніби усі рубіни, опали, берили, діаманти, аметисти, смарагди, хризоліти30 та сапфіри всього світу були зібрані разом і зсипані до неосяжної прірви. Йому здалося, що він помітив свої смарагди, які сумирно та благопристойно лежали собі на ближчому горбочку хвилястої маси скарбів; але було там так багато інших каменів подібного розміру та бездоганності, що лихвар не мав певності, чи справді то саме вони.
Якусь хвилю він заледве міг повірити у справжність цього невимовного дива, а тоді, нестямно скрикнувши, зістрибнув з виступу, майже по коліна занурившись у грузьку та дзенькотливу купу самоцвітів і збивши хвилю на її поверхні. Великими жменями зачерпнувши полум’яні та іскристі камінці, він підняв їх, а тоді повільно та любострасно дав просіятися між пальцями, щоб вони з легеньким перестуком спадали на неймовірний насип. Радісно кліпаючи, він споглядав, як королівська пишнота вогнів і барв розходиться то дедалі ширшими, то вужчими брижами; він бачив, як коштовні камені палали, немов тривкі жарини та потаємні зорі, або ж вигулькували, наче вогнисті очі, що передавали одне одному своє яскраве полум’я.
Навіть у найсміливіших мріях лихвар не підозрював про існування такого багатства. Бавлячись із незліченними самоцвітами, він втішено белькотів, вихваляючи їхні якості, й не завважив, як із кожним рухом став дедалі більше загрузати у незглибимій безодні. Коштовні камені здійнялися понад його коліна і вже поглинали опецькуваті стегна, перш ніж у пожадливому захваті лихвареві нарешті сяйнула думка про небезпеку.
А тоді, настрашений усвідомленням того, що тоне у своєму новознайденому багатстві, немов у якомусь підступному сипкому піску, позичайло спробував видобутися з купи коштовного каміння та повернутися на безпечний кам’яний виступ. Та він лише безпорадно борсався, адже самоцвіти осипа́лися під ним, і він анітрохи не просувався, а натомість тільки глибше грузнув, аж поки яскрава і нестійка маса сягнула йому до пояса.
Попри нестерпну іронію становища, в якому він опинився, Авусл Вутокван почав відчувати, що його проймає несамовитий жах. Лихвар голосно закричав, і, немовби відгукнувшись на його крик, з печери за його спиною долинуло чиєсь гучне, масне, злостиве кихкотіння. З болісним зусиллям він напружив гладку шию, щоб озирнутися через плече, й побачив дивовижну істоту — та припала до якогось виступу, що нависав над ямою з коштовностями. Ця істота мала над усяку міру нелюдський вигляд; не нагадувала вона й тварину жодного з видів, ані жодного знаного в Гіпербореї бога чи демона. Та й зовнішність її анітрохи не сприяла тому, щоб угамувати тривогу та паніку позичайла, адже була та істота величезна, бліда й приземкувата, мала подібне до ропушачого обличчя, обрезкле, вкрите мерзенною вологою тіло та численні чи то кінцівки, а чи то відростки, схожі на мацаки каракатиці. Вона лежала, розпластавшись на виступі, звісила над ямою голову без підборіддя з широкою щілиною рота і скоса розглядала Авусла Вутоквана холодними очима без повік. І аж ніяк не заспокоївся лихвар, коли те створіння заговорило низьким огидним голосом, який лунав так, неначе з чаклунського казана скрапував розтоплений трупний лій.
— Гей! А що це тут у нас? — мовила почвара. — Присягаюся чорним вівтарем Тсатоґґуа, та це ж товстий позичайло борсається й грузне у моїх самоцвітах, як заблукала свиня у драговині!
— Допоможи мені! — крикнув Авусл Вутокван. — Чи ти не бачиш, що я потопаю?
Істота знову зайшлася масним кихкотінням.
— Так, авжеж я бачу твою скруту… Але що ти тут робиш?
— Я прийшов сюди, шукаючи свої смарагди — два прекрасні й бездоганні камені, за які я допіру заплатив двісті джалів.
— Твої смарагди? — здивувалася істота. — Боюсь, я маю тобі заперечити. Ті коштовні камені є моїми. Нещодавно вони були вкрадені з цієї печери, в якій я вже багато століть збираю та вартую свої підземні багатства. Злодій вжахнувся і втік… коли побачив мене… а я дозволив йому піти. Він узяв лише два смарагди; але я знав, що вони повернуться до мене — як завжди повертаються мої самоцвіти, щойно я вирішу їх прикликати. Той злодій був худий — шкура й кості, тож я вчинив мудро, відпустивши його; адже тепер натомість маю гладкого, добре вгодованого лихваря.