Кларк Ештон Сміт сподівався, що колись таки видасть свій доробок у книжковому форматі, де всі його твори будуть збережені у тому вигляді, в якому він їх задумав, однак за його життя це сподівання справдилося лише почасти.
Щодо власного письменницького стилю Сміт висловлювався так:
«Моїм свідомим ідеалом було змусити читача повірити, прийняти неможливу річ або низку неможливих речей за допомогою своєрідної словесної чорної магії, задля успішного творення якої я послуговуюся прозовим ритмом, метафорою, порівнянням, тембром, контрапунктом та іншими стилістичними ресурсами, немовби промовляючи своєрідне заклинання».
Цикли оповідань
У своїх оповіданнях Кларк Ештон Сміт чималу увагу приділяв локаціям, тому більшу частину його химерної прози можна розділити на цикли за місцем дії: Гіперборея, Посейдоніс, Аверойн і Зотік. Гіперборея, що є легендарним краєм на далекій Півночі, останнім континентом періоду Міоцену, та Посейдоніс, останній з островів Атлантиди, затонулої в період Плейстоцену, — дещо подібні між собою приречені на загибель осередки магічної культури. Гіперборею автор змальовує як край, вкритий задушливими джунґлями, гірськими пасмами й величними містами; край, в якому панують чаклунство та боги сивої давнини. Зрештою Гіперборея зникне під шаром льодовиків, а Посейдоніс — під океанськими водами. Аверойн є Смітовою версією домодерної Європи, вигаданою провінцією на півдні Франції, події в якій відбуваються за часів Середньовіччя (за винятком оповідання «Кінець історії», дія якого розгортається наприкінці XVIII ст.), краєм, у якому повсякдення раз у раз зустрічається з чорною магією та нападами потойбічних істот. Зотік існує за мільйони років у майбутньому і є «останнім континентом Землі під потьмянілим і збляклим сонцем». Згідно із задумом Сміта, Зотік піднявся з океанського дна наприкінці існування планети Земля, коли знайомі нам континенти зникли під водою або змінили свої обриси; він складався з частин Малої Азії, Аравійського півострова, Персії, Індії, частин Північної та Східної Африки і більшої частини Індонезійського архіпелагу. Це світ, у якому звичні нам винаходи цивілізації та сучасні релігії давно забуті; світ, у якому панує чаклунство; світ, який відзначається химерністю та жорстокістю, він сповнений смерті й посмертних жахіть.
Деякі інші оповідання можна виокремити у невеликі цикли, присвячені Марсу і вигаданій Смітом планеті Зіккарф, у решті йдеться про Землю та потойбічні виміри.
Оповідання, зібрані у цьому томі, належать до циклів: «Книга Гіпербореї», «Оповіді про Атлантиду», «Аверойнські хроніки», «Оповіді про Зотік», — саме так називав їх сам Кларк Ештон у своїй «Чорній Книзі» — нотатнику, який він вів приблизно з 1929 року і до самої смерті, записуючи у ньому нариси оповідань і віршів, а також епіграми і розмисли про життя та мистецтво.
Назва «Загублені світи», під якою зібрано останні п’ять оповідань цієї книжки, є доволі умовною і запозичена перекладачем у другої збірки творів Кларка Ештона Сміта, виданої в Аrkham House 1944 року. Дія цих оповідань відбувається у різних місцях і світах: в одному — серед лиховісної пустелі Йондо, що «лежить якнайближче до самого краю світу», у двох — на Марсі (ці оповідання є сумішшю горору з елементами наукової фантастики та багато в чому стали взірцем для майбутніх кінострічок на кшталт «Чужий» та «Щось»), ще у двох — на знайомій нам Землі, принаймні у тих її місцевостях, які межують з паралельними світами.