Моя реакція ґрунтується не лише на першій заяві Сноудена з Росії, зробленій іще тоді, коли він перебував у невизначеному статусі в аеропорту Шереметьєво. У ній він включив путінську Росію — поліцейську державу та покровителя деспотії в усьому світі — до свого переліку країн, які «протистоять порушенням прав людини з боку сильних, а не слабких держав». Мені що, почулося? Багато політичних в’язнів Путіна могли б рішуче це заперечити, як і багато членів опозиції, у яких ФСБ зламувала електронну пошту й прослуховувала телефони, усіляко намагаючись їх дискредитувати. Окрім того, Сноуден міг би мати більше поваги до багатьох травмованих і загиблих журналістів, а також його колег-розвідників у Росії.
Утім, один коментар щодо одкровень Сноудена про АНБ нагадує слова людини, яка зростала під всевидячим оком КДБ і яка бореться з його сучасним відродженням за часів Володимира Путіна. Не можна спокійно слухати легковажні порівняння АНБ та інших розвідувальних чи правоохоронних організацій Заходу з порочними органами внутрішньої безпеки СРСР і Східної Німеччини. АНБ так схоже на штазі, як поганий готель на в’язницю найсуворішого режиму. Керівництво країни визначається не тим, що воно робить із даними, а тим, що воно робить із людськими істотами.
Безумовно, будь-яке зазіхання на особисті свободи й права особи з боку уряду має опротестовуватися та обговорюватися. Причому механізми протесту проти таких порушень повинні застосовувати регулярно, інакше вони будуть утрачені. Натомість громадяни за «залізною завісою» боялися служб безпеки не через збір даних. Ми жили в страху, бо знали, що з нами може статися, якщо ми дамо хоча б натяк на незгоду з режимом. І нерідко для переслідування, зникнення, тортур і вбивства потенційних ворогів узагалі не потрібно було жодних даних. Якщо суд і був задіяний, а докази бажані, їх просто фабрикували. Окрім того, хочу заперечити такий аргумент, який я часто чую: жорстокий тоталітаризм не починається з контролю з боку ліберальної демократичної держави. Він починається з терору, насильства й знання, що думки та слова людини можуть обірвати її кар’єру або й життя.
Дії та поява Сноудена в Москві мали в Росії певний вплив, але не варто його переоцінювати. Я чув заяви, що Путін зробив висновки з інформації Сноудена, а тоді прийняв свої нові драконівські закони, які ще більше обмежують свободу слова, щоб не бути гіршим за АНБ. Зайве й казати, що такі заяви є цілковитим абсурдом. За п’ятнадцять років путінського царювання набули чинності десятки подібних законів, поступово спотворюючи російську конституцію до невпізнання. Путін завжди готовий скористатися будь-якою можливістю, щоб виправдати свої авторитарні дії, але в багатьох випадках саме західні лідери та преса шукають способів виправдати Путіна й не називати його диктатором. У цьому проявляються генетична сила й слабкість вільного світу — прагнення бути «чесним і неупередженим» і «показати обидві сторони», навіть коли це означає пом’якшити злочинну роль когось, хто не заслужив цього за понад десятиліття. Західна преса, яка ніколи не вагалася, називаючи диктатором Піночета, маючи на те вагомі причини, якось завжди знаходить більш ввічливі титули або евфемізми для Путіна, Кастро, Асада й навіть Кім Чен Ина.
Щодо оцінки Сноудена в середовищі російської опозиції, то ви маєте зрозуміти, як його приїзд виглядав у наших очах. Адже надзвичайно важко повірити, що хтось може здійснити таку шпигунську місію, а потім утекти до Китаю й отримати притулок у Росії без жодної участі ФСБ. Якщо ж поєднати ці логічні підозри з його проханням про захист і згаданою вище хибною рівнозначністю між диктатурами та демократіями, то Сноуден навряд чи міг стати об’єктом співчуття серед тих, хто поважає універсальну природу прав людини.
Паралельно зі справою Сноудена спостерігався раптовий сплеск міжнародного осуду Зимових Олімпійських ігор, які мали відбутися в лютому 2014 року в російському курортному місті Сочі на узбережжі Чорного моря. У Сполучених Штатах, Європі, Австралії та де тільки можливо розгорнулися тоді численні протести як онлайн, так і у вигляді численних демонстрантів із плакатами на вулицях. Переважно це було спричинено жорстким законом, прийнятим у Росії в червні 2013-го, який давав широкі й необмежені можливості для покарання та дискримінації геїв, а також усіх, хто наважувався захищати або навіть публічно говорити про гомосексуальність. Його прийняття стало частиною постійних зазіхань на свободу слова та інші конституційні права в путінській Росії, а також політично зручного й досить потворного альянсу Кремля з Російською православною церквою.