Цей закон про «пропаганду гомосексуалізму» став лише більш всеохопним та найсвіжішим із багатьох подібних у Росії, де геї й так постійно ставали жертвами як офіційної, так і неофіційної дискримінації, переслідувань і насильства. Європейський Союз і його керівництво переважно проігнорували той факт, що Росія підписала різноманітні європейські й міжнародні конвенції, які забороняють подібну дискримінацію. Тому захищати права людини в Росії, до яких, безумовно, належать права геїв, довелося артистам, активістам і просто звичайним громадянам. Знаменитості, такі як Леді Ґаґа та Стівен Фрай, робили публічні заяви, включаючи красномовний лист Фрая до Міжнародного олімпійського комітету та прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Кемерона з пропозицією перенести або бойкотувати Ігри в Сочі.
Я був приємно здивований цим раптовим спалахом уваги до проблеми, проти якої багато хто з нас в опозиції протестував іще з часів виграшу заявки Сочі у 2007 році. Мій «Твіттер» раптово переповнився повідомленнями від ЛГБТ-активістів, які поділяли мою зневагу до проведення Олімпійських ігор у нетерпимій путінській автократії. Це була жива сила соціальних медіа в дії. Серйозні коментарі про російську демократію могли поширюватися кількасот разів, але фото веселки над Сочі стало справжнім вірусом за десять хвилин. Як на мене, чудовими були обидва методи, якщо тільки вони допомагали підвищити обізнаність людей про природу путінської Росії.
Загалом і без того вже було багато причин, щоб ніколи не нагороджувати Сочі проведенням Олімпіади. Найочевиднішою була популярність цього міста як субтропічного літнього курорту, де температура рідко наближається до точки замерзання. Подиву додавало й те, що на момент обрання місця проведення Ігор 4 липня 2007 року в Сочі абсолютно не було необхідної інфраструктури, однак це місто випередило Зальцбург і Пхеньян. Із самого початку було зрозуміло, що для цього непристосованого регіону спортивна подія такого масштабу може стати гуманітарною та екологічною катастрофою. До того ж Сочі межує з Північним Кавказом — осереддям терору радикальних ісламістів та жорстокості російських військових, сумно відомим терактами в Інгушетії, постійними вибухами в Дагестані й жахливими кривавими війнами в Чечні.
Багато мешканців Сочі втратили свої будинки й виробничі приміщення, які були зруйновані для будівництва олімпійських об’єктів. При цьому вся навколишня територія перетворилася на зону екологічного лиха, що лише посилилося, коли все це було кинуто напризволяще вже через кілька хвилин після урочистого погашення олімпійського вогню.
Путінський режим переймався й завжди переймається лише однією річчю — грошима. Зокрема, тим, як примножити їх на банківських рахунках путінських союзників. Прийом Олімпійських ігор, перших для Росії, оскільки Москва-1980 була ще за СРСР, став ідеальною можливістю передати десятки мільярдів доларів із державної скарбниці й державних банків у приватні руки. Геть усе — від інфраструктури до місць проведення змагання, від готелів до забезпечення харчування — обслуговувалося компаніями, обраними Кремлем у ручному режимі, тому не дивно, що багато хто з найближчих приятелів Путіна заздалегідь «вирушив за золотом» у Сочі. Вартість підготовчих робіт вийшла далеко за межі обіцяних 12 мільярдів доларів (уже рекорд) і оцінювалася приблизно в 50 мільярдів, що було навіть дорожче за марнотратні Літні Ігри в Пекіні 2008 року. За даними англійського журналу «Економіст», компанії самого лише давнього приятеля Путіна з дзюдо Аркадія Ротенберга отримали контрактів на 7,4 мільярда доларів[80]. Та вся Зимова Олімпіада 2010 року у Ванкувері коштувала 6 мільярдів!
Проведення Ігор у Сочі викликало обґрунтовані підозри, навіть якщо це класичне старе курортне місто й планувалося перетворити на чарівну казкову країну з Путіним у ролі ясновельможного володаря. Слід урахувати, що через просто-таки епічні рівні корупції більша частина виділених грошей до Сочі взагалі не дійшла. Зведені олімпійські об’єкти нагадували потьомкінські села з дешевими декораціями замість нормальних будівель, адже чимало амбітних проектів навіть не збиралися реалізовувати. Саме так, їх не було раніше й не з’явилося потім. Справедливо буде сказати, що незалежно від успіху їхньої збірної більшість золота в Сочі здобула Швейцарія. Банкірам із цієї країни пощастило значно більше за спортсменів.