Вочевидь, члени Міжнародного олімпійського комітету мали якусь надзвичайну віру в Сочі, якщо дозволили провести там Ігри всупереч усім цим обставинам. Багато з моїх колег в опозиції і я сам із самого початку протестували проти цієї заявки. Коли ж рівень хаосу та корупції став очевидним, ми звернулися до МОК із петицією, щоб перенести Олімпіаду в інше місце, хоча б у менш вразливе в тій самій Росії. Цього, звісно, не сталося, але нова хвиля протестів проти Сочі через антигейські закони перетворила просто погану ситуацію на можливість зробити з путінського шоу прожектор, який висвітлить його жорстокий режим на світовій арені.
Як професійний спортсмен, що багато років виступав спершу за Радянський Союз, а потім за Росію, я не міг підписатися за бойкот Сочі олімпійськими збірними. Адже такий спосіб боротьби несправедливо карає спортсменів, незважаючи на їхні особисті переконання. Я сам у юності кілька разів ледь не ставав жертвою «спортивної політики». 1983 року мені заборонили поїхати до Пасадени (штат Каліфорнія), щоб зіграти відбірковий матч на чемпіонат світу проти радянського неповерненця Віктора Корчного. Річ була в тім, що радянський спорткомітет уже запланував бойкотувати Літню Олімпіаду-1984 в сусідньому Лос-Анджелесі, щоб помститися за бойкот США Олімпіади-1980 у Москві. Спочатку мене дискваліфікували за неявку, але потім мені дуже пощастило, що матч урешті-решт перенесли до Лондона, де я переміг і продовжив своє сходження до здобуття шахової корони в 1985 році. Невідомо, що могло б статися з моєю кар’єрою, якби дискваліфікацію тоді не зняли й мені довелося чекати ще три роки, аби кинути виклик Карпову.
Я щиро вірю в здатність спорту ламати бар’єри й стирати кордони. Тому основну увагу в цій історії слід було приділити саме спорту та спортсменам. Утім, спорт є невід’ємною складовою культури й життя країни, тому був шанс, що спортсмени, зарубіжні вболівальники та ЗМІ матимуть реальний вплив на стан прав людини в Росії. Усі пам’ятають салют «Чорної сили», коли американські спринтери Джон Карлос та Томмі Сміт підняли вгору кулаки, стоячи на олімпійському п’єдесталі в Мехіко в 1968 році. Так от, Сочі дозріло для подібних жестів, хоча деякі команди отримали суворе попередження після кількох значно дрібніших інцидентів (наприклад, манікюру в кольорах веселки).
Особисто я вимагав бойкоту Сочі саме з боку світових лідерів, знаменитостей і спонсорів, керівників великих компаній і вболівальників. Було б просто огидно бачити будь-якого голову держави, який приїхав до Сочі та сів поряд із Путіним у його «віп»-ложі, удаючи, що це не має нічого спільного з перетворенням Росії на поліцейську державу. Як зазначив у своєму листі Стівен Фрай, свого часу вітання світом Олімпіади-1936 у Берліні дало величезний запас упевненості Адольфові Гітлеру. Говорити про це сьогодні політично некоректно, але вся олімпійська збірна Франції, наприклад, тоді підняла вгору руки у вітальному салюті, проходячи повз фюрера під час церемонії відкриття. Я не збираюся тут обговорювати, як дехто, чи був то нацистський салют, чи схожий на нього олімпійський. Гітлер і німці однозначно тішилися таким проявом поваги. (До речі, багато команд, зокрема збірні Великої Британії та США, салютувати відмовилися.) Путін у Сочі також прагнув насолодитися подібними лестощами й загальним схваленням.
Варто звернути увагу на події, що передували Олімпіаді-1936. Уряд Гітлера вже кілька років займався переслідуванням німецьких євреїв. Окрім того, нацисти постійно нападали на гомосексуалістів, людей з особливими потребами, циган і політичних опонентів. Цікаво, що Путін залюбки перейняв цю модель утисків найбільш вразливих категорій населення, переслідуючи іммігрантів, геїв та опозицію. Трагедія полягає в тому, що, коли це стосується явних і потенційних диктаторів, вільний світ ніяк не бажає вчитися на помилках минулого.
Натомість автократи напрочуд добре вчаться на прикладі своїх попередників. Вони уважно вивчають, як поступово позбавити людей прав, не допускаючи повстання, як розправлятися з незгодними та проводити бутафорські вибори, водночас зберігаючи на Заході позитивний імідж для туристів і торговельних відносин, а також як говорити про мир, розпалюючи війну. Мотиви диктаторів, правда, можуть бути різними, — комунізм, фашизм, завоювання, розкрадання, — але прагнення цілковитого контролю є незмінним, а їхні методи просто до болю одноманітні. При цьому постійно нівелюється ідея, що вільні країни мають брати на себе відповідальність за захист невинних людей від убивства й утисків. Ми згадуємо про це лише тоді, коли починається чергова криза.