Протягом усього Євромайдану російська влада виступала з дедалі більш істеричними заявами про роль у протестах «іноземних агентів». Незважаючи на відсутність будь-яких доказів, Кремль неодноразово звинувачував українських громадян у тому, що їх тренує та озброює Америка з метою організації жорстокого путчу. Така позиція нагадувала висловлювання радянських посадовців, коли вони говорили про дисидентів. Якщо їм вірити, не підтримувати їхню владу міг тільки іноземний шпигун або божевільний. Кремль не міг допустити визнання, що українці, найближчий до росіян народ, борються за свою свободу. Як і з Грузією, це був поганий приклад, який міг навіяти росіянам небезпечні ідеї.
Незважаючи на відставку всього Кабінету міністрів України 28 січня та раптову готовність адміністрації Януковича піти на невеличкі поступки мужнім протестувальникам, на вулицях і далі зростало напруження. До Києва прибула делегація Кремля, щоб обговорити з Януковичем ситуацію за зачиненими дверима. Здавалося, що адміністрація на щось очікує. 18 лютого відносний спокій завершився найбільшим за весь час спалахом насильства, який тривав протягом кількох наступних днів. Підготовлені Росією снайпери з числа українських спецпризначенців відкрили вогонь по натовпу. Щонайменше вісімдесят людей були вбиті (зокрема й із десяток міліціонерів) та понад тисячу дістали серйозні поранення. Але протестувальники знову відмовилися зникнути, і цього разу було зрозуміло, що вони налаштовані на не менше, ніж зникнення самого Януковича. Євромайдан перейшов від простого протесту до справжньої революції.
Замість того, щоб скласти свої повноваження або залишитися чекати на імпічмент, Янукович, поки його не притягли до суду за нечуваний розмах корупції, утік під захист своїх хазяїв у Росію. Фотографії його розкішного палацу прокотилися Інтернетом, неначе степова пожежа. Опозиція ж сформувала новий уряд і призначила на травень вибори нового президента України.
Не є збігом, що українські силовики штурмували київські табори опозиції на майдані саме під час Олімпіади в Сочі, яка проходила з 7 до 23 лютого. Згадайте, що свого часу Росія вдерлася в Грузію під час Олімпійських ігор у Пекіні 2008 року. Подібні видовища часто є корисними в цьому плані, адже дозволяють відвернути увагу від серйозних порушень прав людини. Ось і багато представників медіа, які перебували в Києві, перебралися в Сочі якраз тоді, коли почалися найзапекліші сутички.
Сочі дозволило Путіну відволікти увагу й у самій Росії. Адже на 18 лютого був призначений відкладений раніше суд над опозиційним активістом Сергієм Удальцовим. Йому «світило» десять років позбавлення волі за «організацію масових заворушень», що в перекладі з мови Кремля означало проходження вулицею на чолі протестного маршу, який був цілком мирним, аж поки його не почала жорстоко розганяти поліція. 21 лютого так звана «справа Болотної площі» породила вісім обвинувальних вироків, знову ж таки під прикриттям Олімпійських ігор, які відволікали увагу.
У новинах демонструвалося безліч зображень усміхненого Володимира Путіна, який позував і піднімав келихи з різними політиками, посадовцями та спортсменами. Саме такого висвітлення він і прагнув, тоді як його система неправосуддя продукувала дедалі більше російських політв’язнів. Путін добре засвоїв з історії, що люди втомлюються від поганих новин, а також сумних історій про репресії та смерті. Пропаганда найкраще працює тоді, коли брехня сприймається легше за правду, але повністю підмінити собою дійсність вона не здатна.
Як я й боявся, офіційний ретранслятор Олімпійських ігор — канал «еН-Бі-Сі», а також МОК погодилися з путінським сценарієм і зобразили Сочі як крок до лібералізації в Росії замість зовсім зворотного. Путін скористався Іграми, щоб відволікти увагу від показових судових процесів і найбільш агресивних за десятиліття антиамериканської та антисемітської кампаній. Як ці сумні реалії могли конкурувати з фігурним катанням і хокейними матчами? Однак український народ відмовився грати відведену йому в цій виставі роль, а виступив на захист своєї свободи та життя. Сміливість цих людей заслуговує на всі можливі похвали. Учасники Євромайдану нагадали нам, росіянам, що, з якою б повагою не ставилися до диктатора іноземні лідери під час його правління, історія закінчується завжди однаково: ганьбою в очах свого народу.