Отже, мені зовсім нелегко порівнювати сучасну диктатуру однієї людини, яка поширює фашистську пропаганду, з попередньою, коли вона анексує території сусідньої європейської країни на тому ж самому підґрунті — «захисту наших братів по крові». Я порівнюю боягузтво та курс на примирення, які демонструють сьогодні лідери вільного світу щодо Путіна, з відчайдушною, марною та надзвичайно руйнівною політикою умиротворення 1930-х років щодо Гітлера не через невігластво або бажання шокувати своїх читачів. Ми маємо справу з послідовними та небезпечними прецедентами, а не тривіальними порівняннями двох маленьких автократів, кожного з яких спочатку не сприймали всерйоз.
Безумовно, зло нацистів виходить за межі раціонального порівняння. Ніхто й ніщо не зрівняється з демоном-убивцею, яким став Гітлер у 1940-х, або породженими ним жахіттями. Звичайно, ніхто й не думає про можливість нової світової війни або спроби перевершити Голокост. Але безцеремонно відкидати уроки політичного злету Гітлера, його приходу до влади, а також ігнорування й заохочення його протягом такого тривалого часу було б нерозсудливо та небезпечно. Тому, як я сказав у вступі до цієї книги, у 1936 році навіть Гітлер іще не був Гітлером. Так, багато людей у Німеччині та за її межами вже дивилися на нього з підозрою, але він стояв у променях слави на трибуні стадіону під час Берлінських Олімпійських ігор і приймав вітання від світових лідерів та салюти піднятою рукою від світових спортсменів. Немає жодних сумнівів, що цей тріумф на світовій арені додав нацистам сміливості й зміцнив їхні амбіції.
Навмисно чи ні, але в Сочі путінський режим доволі близько наслідував сценарій Берліна-1936. Там були ті самі символічні поступки у відповідь на міжнародні протести проти нетерпимих законів. Кілька відомих політичних в’язнів були звільнені якраз напередодні прибуття журналістів. Навіть тон пропаганди мав дуже знайоме звучання, як це блискуче проілюстрував письменник і журналіст Віктор Шендерович. Він процитував заяву вірнопідданого Путіну політика Володимира Якуніна, у якій той звинувачував західні ЗМІ в антиросійській істерії та ворожості, засуджуючи цих іноземних критиків за спроби зірвати Олімпіаду. Шендерович потім виявив, що половина тієї заяви насправді була написана Карлом Ріттером фон Гальтом, організатором Ігор у Берліні. У тексті лише замінили слово «Німеччина» на «Росія». Перетворення йшло як по маслу.
Наприкінці лютого 2014 року вдруге за останні шість років Володимир Путін наказав російським військам перетнути міжнародно визнаний кордон, щоб окупувати територію сусідньої країни. Цей факт потрібно чітко проясняти перед будь-яким обговоренням мотивів чи наслідків. Російські війська силою захопили український Крим, а також допомогли з евакуацією звідти Віктора Януковича. Такі дії зробили Путіна членом ексклюзивного клубу (нарівні із Саддамом Хусейном та Слободаном Мілошевичем) дуже небагатьох лідерів, які вдиралися в сусідню державу в атомну добу. Через кілька тижнів Путін узагалі перевершив Мілошевича, офіційно анексувавши Крим, як Хусейн колись зробив із Кувейтом.
Така неприкрита експансіоністська агресія була не в моді з часу Адольфа Гітлера, який урешті був переможений, та Йосипа Сталіна, який досяг успіху. Червона армія Сталіна отримала свою частку бойової слави, але його справжній тріумф походить із Ялтинської конференції в лютому 1945-го, за три місяці до закінчення Другої світової війни в Європі. Там Сталіну вдалося залякати немічного Франкліна Рузвельта й не надто впливового Вінстона Черчилля, накресливши нові польські кордони, а потім обіцяючи провести в Польщі вибори, хоч він чудово знав, що при владі залишиться комуністичний уряд, поставлений СРСР.
Це, звичайно, лише випадковий збіг, але Другу світову війну нагадує й той факт, що Ялта розташована в Криму. Путінську тактику можна дуже легко й точно порівняти з аншлюсом Австрії, а також нацистською окупацією й анексією Судетів у Чехословаччині в 1938-му. Тоді була та сама риторика про захист наляканого населення, та сама пропаганда, сповнена брехні, виправдань і звинувачень. Путін також дотримувався сталінської моделі, яку той продемонстрував у Ялті на прикладі Польщі: спочатку захопити, а вже потім вести перемовини.