Не було й жодних судових позовів чи комісій з урегулювання претензій до колишнього СРСР: ані міжнародних, ані внутрішніх. Після десятиліть геноцидів, масових переселень, ув’язнень та тоталітарних репресій було ухвалене рішення забути минуле й рухатися до світлого нового майбутнього без взаємних звинувачень. Звісно, багато нових лідерів та посадовців мали особистий інтерес у тому, щоб не надто заглиблюватися в жорстоке минуле. Я сам не пишаюся тим, що колись був членом Комуністичної партії, навіть якщо вступ до неї був прорахованим кроком, адже відсутність партійного членства могла зашкодити моїй шаховій кар’єрі, яка тільки починалася. (У січні 1990-го я з партії вийшов.)
Дуже скоро основною позицією політичних гравців стало «уникнення полювання на відьом», навіть якщо це означало лишити у владних кабінетах людей із руками по лікті в крові. Ще важливіше, що цілими лишалися корені могутнього російського апарату державної безпеки, хоча й під новою вивіскою та зі значно урізаними повноваженнями. Єльцин не хотів судових процесів, а тому архіви російського КДБ так і не були відкриті. Колишні посадовці отримали негласні обіцянки фінансової безпеки та імунітету від переслідувань в обмін на сприяння передаванню влади. Ту саму формулу використав Єльцин, коли задумав зробити Володимира Путіна своїм наступником у 1999 році.
Західні держави одностайно погодилися на цю сумнівну «димову завісу». Дивовижно, як швидко навіть багато запеклих «яструбів» Холодної війни готові були все пробачити й забути одразу після припинення існування СРСР. «Полювання на відьом» означає переслідування через надумані претензії та/або відсутність доказів. Але як бути, коли є безліч справжніх відьом та доказів відьомства? Не забувайте, що мавзолей Леніна посеред Красної площі так і не прибрали.
Я розумію почуття радісно схвильованих людей по обидва боки «залізної завіси». У нас з’явилася можливість дізнаватися про решту світу, подорожувати, читати газети, які були справді цікавими. Ми могли обговорювати актуальні політичні питання та навіть по-справжньому голосувати! Мало хто з росіян прагнув похмурих судових переслідувань, де б деталізували жахіття, що, як ми всі надто добре знали, коїлися в Радянському Союзі. Виявилося, що то було жахливою помилкою, за яку Росія та решта світу розплачуються й досі.
Насправді немає якогось одного певного моменту, коли Росія збилася на манівці й прихід Володимира Путіна або когось на кшталт нього став невідворотним. Не було й конкретної поворотної точки у відносинах Росії із Заходом, яка б позначила перехід від конфронтації щодо прав людини до взаємодії. Це був повільний та поступовий процес. Не раз і не двічі Сполучені Штати та Європа заплющували очі на злочини та правопорушення Горбачова, Єльцина та Путіна, сподіваючись, що все минеться само собою. Зокрема, президенти США завжди занадто покладалися на окремі особистості в Росії замість того, щоб підтримувати структурні та інституційні реформи, які гарантували б збереження демократії.
Прийняття Заходом авторитаризму в колишньому СРСР насправді почалося ще до того, як той повністю став колишнім. 1988 року свята віра в моральне верховенство свободи особистості та вільного ринку Рональда Рейгана змінилася на обережний прагматизм Джорджа Буша-старшого. До початку 1991-го зі Східної Європи потужно задули вітри змін, і Горбачов почав втрачати контроль над програмою своїх непевних реформ. Буш тоді зробив усе можливе, щоб підтримати намагання Горбачова втримати цілісність СРСР, виголосивши 1 серпня 1991 року свою ганебну промову «Котлета по-київськи», якою розлютив багатьох українців, застерігаючи їх від надто активного руху до незалежності від СРСР.
Відчайдушні спроби Горбачова зберегти соціалізм та Радянський Союз урешті-решт повністю провалилися, перетворивши його на Заході на випадкового героя. Анітрохи не збираюся його хвалити, як дехто, за те, що він не послав сумнозвісні танки на придушення антикомуністичних повстань, що спалахували тоді по всьому Радянському блоку. Адже Горбачов якраз послав війська до Латвії та Литви, де, на його переконання, міг діяти безкарно. Він просто не хотів ризикувати там, де це було небезпечно, і не бажав закінчити, як комуністичний диктатор Румунії Ніколае Чаушеску, про чиє швидке повалення та страту в грудні 1989-го люди ще не встигли забути.