Чи сталася б ця трагедія, якби жорсткі санкції проти Росії були запроваджені одразу після вторгнення Путіна в Крим? Чи сталася б вона, якби члени НАТО із самого початку дали зрозуміти, що вони захищатимуть суверенітет України, постачаючи їй зброю та військових радників? Ми ніколи про це не дізнаємося. Вживання заходів вимагає сміливості, а на шляху до досягнення мети іноді доводиться платити високу ціну. Утім, як ми сьогодні з жахом бачимо, високу ціну доводиться платити й через бездіяльність, тоді як мета все ще не досягнута.
Аргумент про те, що єдиною альтернативою капітуляції перед Путіним є Третя світова війна, призначений для дурників. Були та завжди є багато інших варіантів дій у відповідь. Звичайно, фінансові й візові обмеження проти путінських наближених і їхніх родин, а також суворі санкції проти ключових секторів російської економіки можуть також певним чином зашкодити європейській економіці. Але Європа могла посилатися на те, скільки коштують її принципи, поки ще не був збитий малайзійський «боїнг». Після того ж вона має говорити лише про вартість 298 життів.
Із вторгненням у Східну Україну російських військ та танкових колон український уряд звернувся до вільного світу по допомогу. Після того, як протестувальники Євромайдану здобули перемогу, заплативши за неї кров’ю, українці сподівалися, що цей вільний світ прийме їх і захистить як одного зі своїх членів. Натомість лідери вільного світу намагалися лише дійти згоди щодо правильної термінології, щоб зняти із себе моральну відповідальність за надання такого захисту. Путінське вторгнення в суверенну європейську країну стало в них «нападом», тоді як анексія Криму (пам’ятаєте Крим?) стала «незаперечним отриманням» замість аншлюсу. Що ж до цивільного авіалайнера, то зійшлися на тому, що він був збитий підтримуваними Росією й озброюваними Росією (та що вже там, російськими) військами в Східній Україні. Попри 298 жертв, гнів швидко розвіявся в люб’язних дискусіях про те, чи варто розслідувати це як злочин, військовий злочин або взагалі не варто.
Цей словник боягузтва, розроблений Берліном і Вашингтоном, є так само ганебним, як породжувана путінським режимом пропаганда, де чорне називається білим, та ще більш небезпечним. Москві навіть не потрібні димові завіси, коли багато хто сам готовий заплющувати на все очі. З одного боку, путінська брехня є очевидною й передбачуваною. З другого ж, — європейські лідери та Білий Дім навіть більше за Кремль прагнуть робити вигляд, що конфлікт в Україні є локальним, а тому тут достатньо примарних обіцянок, які дають із дуже безпечної відстані. 1946 року Джордж Орвелл у своєму есе з мовних питань, ще до початку роботи над романом «1984» (безумовно, не збіг), сказав про це так: «Але якщо думка спотворює мову, то мова також може спотворювати думку». Західна риторика умиротворення створює самозміцнювальну петлю розумового й морального спотворення. Якщо казати правду зараз, це означатиме зізнатися в брехні протягом багатьох попередніх місяців. Тому західним лідерам і знадобилися роки, — і ця війна, — щоб нарешті визнати, що Путін не належить до Великої сімки.
У вересні 2014 року новий президент України Петро Порошенко зустрівся з президентом США Обамою у Вашингтоні, але подальша заява Обами не виявила найменшої ознаки його готовності визнати реальний стан речей. Загальні побажання щодо «мобілізації міжнародної спільноти»[85] були доволі поганими ще тоді, коли все це лише починалося. Чути ж їх знову, коли українські міста й села захоплюють російські війська, було просто обурливо. Я запропонував тоді, щоб Порошенко надів на ту зустріч футболку зі словами «Це війна, дурню». Поки російські танки та артилерія відтісняли українські війська, які програвали їм за чисельністю, наполеглива мантра Обами, що в Україні не може бути військового розв’язку, усе більше здавалася маренням. Немає часу вчити плавати людину, яка вже тоне.
Зрештою, Сполучені Штати, Канада й навіть Європа таки відповіли на путінську агресію, це правда. Але вони завжди були на кілька кроків позаду, завжди діяли лише після того, як вичерпається стримувальний потенціал кожної конкретної дії. Потужні санкції й чітка демонстрація підтримки територіальної цілісності України, які я рекомендував тоді, мали б реальний вплив, коли Путін пішов на Крим у лютому й березні. Сигнал про те, що можуть бути реальні наслідки, міг би розколоти його еліти, щойно ті задумалися б про втрату своїх дорогоцінних активів по обидва боки Атлантики.
85
Обама справді сказав це («Коментарі президента Обами та президента Порошенка щодо подій в Україні після двосторонньої зустрічі», 18 вересня 2014 р.). Багато з його коментарів схожі на пародію дипломатичного пустослів’я: «І ми збираємося продовжити пошуки шляхів мобілізації міжнародної спільноти, щоб сказати Росії, що Україна прагне підтримувати добрі відносини з усіма своїми сусідами як на Сході, так і на Заході. Має бути спосіб, у який Україна зможе вести переговори й торгівлю, а також продовжити зв’язки між народами двох країн, а Росія не зможе впливати на її здатність ефективно працювати з іншими партнерами з метою покращити ситуацію для українського народу». Про що це він узагалі? Росія щойно вдерлася в Україну!