Гіршим за іронію було те, що смерть Гавела, а ще важливіше — його надзвичайне життя були відкинуті вбік заради казок про любов якогось дурника до кіно та французького коньяку. Замість спекуляцій про маловідомого спадкоємця з Північної Кореї чому б було не поставити питання про наступника видатного морального лідерства Вацлава Гавела? Хто підніме прапор свободи від утиску в усіх його формах? Драматург, артист і мрійник Гавел дві третини свого життя прожив під владою комуністичного режиму й знав, що за свободу треба боротися всією доступною зброєю на всіх фронтах.
Уперше я зустрівся з Гавелом у Празі в 1990 році, коли він був новообраним президентом Чехословаччини. Він швидко скористався своїм новим статусом, щоб сприяти продемократичній діяльності інших людей, особливо в країні, яка поки ще називалася СРСР. Мене тоді запросили на конференцію радянських дисидентів під головуванням Володимира Буковського, і Гавел наполіг, щоб вона відбулася в нещодавно звільненій від радянського ярма Празі. Як не дивно, йому довелося боротися з деякими елементами у своєму уряді, які боялись образити Кремль, і в моїх спогадах Гавел залишився єдиним представником чеського керівництва високого рангу, який відвідав ту конференцію.
Як під час, так і після його каденції Гавела критикували з різних боків, називаючи неефективним керівником, нездібним політиком і поганим перемовником. Але якщо подивитися на його досягнення, особливо враховуючи вплив Москви, ці критики ігнорували найважливіше. Гавел став президентом Чехословаччини напередодні її розпаду, а потім президентом Чехії, не допустивши пролиття ані краплі крові. І це в той час, коли в Югославії палала жахлива громадянська війна. Він створив засади демократичного устрою, вільного від привязки до комуністичного й кадебістського минулого, тоді як Борис Єльцин не зумів викорінити надійно укріплену бюрократію, номенклатуру, залишивши по собі ще й наступника з лав КДБ. Сьогодні Чеська республіка та Словаччина є процвітаючими демократіями, а росіяни знову й знову змушені боротися за свободу особистості. Треба пам’ятати, що принципи мають значення, результати мають значення, і Гавелу насправді вдалося досягти успіху, як мало кому іншому.
Така видатна сміливість обов’язково має стати зразком для наслідування. Адже Гавел служив для східних європейців еталоном етики, яким для радянських людей був Андрій Сахаров. Коли ми зустрілися востаннє в чеському посольстві в Москві у 2007 році, здоров’я Гавела вже було підірване, але його очі бачили Володимира Путіна наскрізь. Йому були огидні люди, готові вести перемовини зі злом замість того, щоб називати речі своїми іменами.
У своєму есе 2004 року про Північну Корею Гавел чітко висловив стосовно диктаторів непорушну істину: «Кім Чен Ір та йому подібні розуміють лише рішучість, наполегливість і переговори з позиції сили»[86]. Жодних розмов про умиротворення, жодного використання прав людини як розмінної монети. Якби ми мали більше лідерів на кшталт Вацлава Гавела, сьогодні нам, можливо, не довелося б так непокоїтися через подібних диктаторів.
Як же ми дійшли до нинішньої сумної ситуації? Коли саме ми перейшли від сприйняття радянських дисидентів як знаменитостей та віри, що обов’язком вільних є допомога невільним, до світу, де диктатори позують для знімків зі сноубордистами, а жертвам утисків кажуть дбати про себе самим? Повірте, я не ностальгую за минулим, за так званим золотим віком моєї уяви. Я не надто молодий, щоб добре пам’ятати ті часи, але не надто старий, щоб їх забути.
9 листопада 1989 року стало одним із найславетніших днів у відомій історії світу. У цей день сотні мільйонів людей звільнилися від тоталітарного комунізму після багатьох поколінь, які жили в суцільній темряві.
Сьогодні аж ніяк не бракує наукових суджень та й звичайних думок про те, чому Берлінська стіна впала саме тоді. Зазвичай я радо беру участь у цих нескінченних дискусіях, але ми повинні усвідомити, що, шукаючи конкретну причину в конкретний момент, можемо загубити суть цієї події. Ми точно знаємо, що без єднання вільного світу проти спільного ворога, без потужного протистояння, заснованого на відмові вести перемовини щодо цінності свободи особистості, ця Стіна стояла б і досі, а я, можливо, усе ще грав би в шахи за Радянський Союз.