Діапазон мотивів «миротворців» коливається від нерозсудливого оптимізму щодо справжньої природи Путіна до цинічного політичного кар’єризму, який вбачає у войовничій та багатій на енергоносії Росії надто складну проблему для розв’язання. Для багатьох західних лідерів легше вдавати, що Росія не становить жодної проблеми, ніж визнати, що розв’язати її буде важко або й узагалі неможливо. Окрім того, є категорія таких лідерів, як Сільвіо Берлусконі та Ґергардт Шредер, для яких співпраця з Путіним уже стала звичайним бізнесом.
Незважаючи на спробу ребрендингу методу умиротворення під маркою «взаємодії», його сморід неможливо приховати. Актуальний і сьогодні показовий урок Чемберлена та Даладьє, які приїхали на зустріч із Гітлером у Мюнхені в 1938 році. Даючи диктаторові те, що він хоче, ви ніколи не завадите йому хотіти більшого. Це лише переконує його, що ви не маєте достатньо сил, аби завадити зробити бажане. Інакше, думає собі диктатор, ви б повстали проти нього із самого початку.
Попереджувальних знаків щодо природи та намірів Путіна було цілком достатньо. Своїм приходом до влади він завдячував жорстокій реакції на вибухи житлових будинків у 1999 році — терористичні акти, які за підозрами багатьох людей були провокацією в стилі підпалення Рейхстагу. (Але, на відміну від Рейхстагу, там пролилася справжня кров.) Килимові бомбардування та тортури цивільного населення по всій Чечні були подані як частина глобальної війни з терором, що було цілковитою вигадкою. Пізніше зневага Путіна до цінності людського життя підтвердилася двома випадками захоплення заручників. Перший стався у 2002-му, коли органи безпеки, пустивши досі невідомий газ, убили десятки людей у московському театрі, де йшов мюзикл «Норд-Ост». Другий стався в Беслані у 2004-му, коли федеральні війська, застосувавши зброю, підірвали школу з узятими в заручники дітьми, що призвело до сотень смертей.
Основними причинами сприйняття режиму Володимира Путіна як успіху були підйом цін на нафту до 2008 року на понад 700 відсотків, а також швидке підкорення Кремлем незалежної преси. Ще на початку своєї першої президентської каденції Путін засвоїв, що контроль «четвертої влади» є просто необхідним, аби контролювати й три інші. Цей урок був винесений із громадського обурення поганим проведенням операції з порятунку екіпажу ядерного підводного човна «Курськ», що затонув після вибуху на борту під час навчань у Баренцевому морі в серпні 2000 року. Замість пошуку винних у військовому відомстві або розчищення авгієвих стаєнь російської бюрократії Путін відкрив полювання на вільну пресу.
Медіа-ресурси активно переходили у власність дружніх до Путіна сил та його найближчих помічників. У червні 2000 року власник НТВ Володимир Гусинський провів три доби у в’язниці та був змушений поступитися своєю компанією. Фактично типовим для того часу «методом переговорів» його змусили підписати передачу компанії в інші руки, перш ніж дозволили вийти. У квітні 2001-го Гусинський утік до Ізраїлю, а його канал був прийнятий та поглинутий кремлівським пулом. За іронією долі сьогодні НТВ є, мабуть, найбруднішим з офіційних пропагандистських рупорів проти деяких дуже непоступливих конкурентів у сфері медіа. При цьому так звана «м’яка цензура» супроводжувалася більш звичними яви-щами на кшталт списків небажаних імен та заборонених тем. Влада ЗМІ була централізована таким самим чином, що й політична, і з тією самою метою — розкрадання країни без народних повстань.
Корупція доби Єльцина врізалася в колективну пам’ять Росії лише тому, що ми дізналися про неї з тогочасної преси. У 1990-х роках олігархи-конкуренти вели один проти одного справжні війни у своїх ЗМІ. Це не була чесна чи гідна боротьба, але більшість фактів випливала на поверхню, і тисячі чесних журналістів працювали над тим, щоб донести правду до російської громадськості. Під владою ж Путіна на поверхні з’являлися лише незчисленні хвалебні статті про нього та його адміністрацію.
Західна реакція на ці швидкі кроки до деспотії у вже звичній манері зводилася до прес-релізів із висловленням занепокоєння, тоді як щодо іншого усе йшло як завжди. Путіна вітали як повноправного члена Великої сімки, що мала б представляти великі промислові демократії. Для тих, хто виправдовує це запрошення розмірами та впливом Росії, зазначу: Китай не є членом цього клубу. Включення Росії від початку було нагородою за демократичні реформи й мало б бути анульоване одразу після згортання цих реформ Путіним. Багато про що говорить і той факт, що членство Росії не було скасоване, аж поки Путін не вторгся в Україну та не анексував Крим у березні 2014-го.