Через п’ять років після того, як Путін обійняв посаду президента та почав відновлення російської поліцейської держави, якою він так захоплюється, я пережив власне відродження. 2005-го я завершив свою двадцятирічну топову кар’єру в професійному світі шахів, щоб приєднатися до молодого й зеленого продемократичного руху Росії. Адже чемпіоном світу я став ще в 1985-му, у віці лише двадцяти двох років, досягти всього, чого тільки можна прагнути досягти за шаховою дошкою. Натомість я завжди хотів змінювати світ і відчував, що мій час у професійних шахах вичерпаний. Я хотів, щоб мої діти могли зростати у вільній Росії. І я пам’ятав слова приказки радянських дисидентів, які моя мама повісила в мене на стіні: «Якщо не ти, то хто?» Я сподівався використати свою енергію та популярність проти навали репресій, які йшли з Кремля.
Як і багатьох росіян, мене турбувало маловідоме минуле Путіна в КДБ та його раптовий злет на тлі жорстокої війни з упокорення Чечні в 1999 році. Але разом із моїми співвітчизниками на початку я був готовий дати Путіну шанс. Під час перевиборів 1996-го президент Єльцин заплямував свій мандат довіри як демократа, використовуючи адміністративний ресурс для впливу на результат. Тому, зізнаюся, я був одним із тих, хто тоді вважав, що пожертвувати трохи цілісністю демократичного процесу — менше зло, якщо це потрібно, щоб не дати повернутися до влади ненависним комуністам. Такий компроміс майже завжди є помилкою, і саме так було цього разу, адже він вимостив шлях до експлуатації ослабленої системи ще більш безжальною особою.
Дефолт 1998 року залишив російську економіку в дуже нестійкому стані, хоча слід зазначити, озираючись назад, що валовий внутрішній продукт (ВВП) відновив своє зростання вже до 2000-го. Тому під час розгулу криміналу, інфляції та загального відчуття національної слабкості й невпевненості технократичний та удавано відвертий Путін здавався привабливим і безпечним вибором. Тоді було таке враження, що країна може сповзти в хаос без сильної руки на кермі. Фізична та соціальна незахищеність завжди давали добрий старт у країнах із крихкою демократією, і більшість диктаторів піднялися саме на хвилі початкової народної підтримки. Упродовж усієї історії прагнення народу до порядку та la mano dura («твердої руки») приводило до влади над хитким громадянським суспільством незчисленну кількість автократів і військових хунт. Люди якось завжди забувають, що значно легше поставити над собою диктатора, ніж його скинути.
Звісно, я не очікував, що моя нова кар’єра в тому, що лише з натяжкою можна назвати російською «політикою», буде легкою. Опозиція тоді навіть не намагалася перемогти на виборах; ми боролися просто за те, щоб вони були. Ось чому я завжди називав себе не політиком, а політичним активістом, навіть коли став головним кандидатом від опозиції на президентських виборах 2008-го. Усі розуміли, які мені ніколи не дозволять потрапити в офіційний виборчий бюлетень. Тож мета полягала в тому, щоби бодай підняти це питання й спробувати зміцнити атрофовані м’язи російського демократичного процесу. Моїм першочерговим завданням було об’єднання всіх антипутінських сил у країні, особливо тих, які за нормальних умов навіть важко уявити разом. Наприклад, табір ліберальних реформаторів, до якого належав я, не мав нічого спільного з націонал-більшовиками, окрім нашої примусової маргіналізації й переслідувань, а також спроб зірвати путінський план залишитися при владі пожиттєво. Тим не менш наша крихка коаліція все ж таки пройшла ходою вулицями Москви та Санкт-Петербурга, розпочавши перші серйозні політичні протести відтоді, як Путін обійняв президентську посаду. Ми хотіли показати народу Росії, що спротив можливий, і поширити думку, що відмова від свободи в обмін на стабільність є хибним вибором.
На жаль, Путін, як і інші сучасні автократи, мав і досі має таку перевагу, про яку радянське керівництво не могло навіть мріяти: глибокі економічні та політичні зв’язки з вільним світом. Десятиліття торгівлі принесли величезні статки диктатурам у Росії й Китаї, і ті використали їх для побудови складної авторитарної інфраструктури всередині країни та для свого впливу в зовнішній політиці. Думка про те, що вільний світ зможе скористатися економічними й соціальними зв’язками для поступової лібералізації авторитарних держав, виявилася наївною. Насправді ж це авторитарні держави скористались отриманим доступом та економічною взаємозалежністю для поширення корупції й репресій у себе вдома.