2008 року, коли Путін тимчасово передав президентство своїй тіні — Дмитру Медведєву, усі вже зрозуміли, що російська демократія померла. Єдиними іншими кандидатами у виборчому бюлетені стали лідери лояльної опозиції у відведених ним ролях: Геннадій Зюганов від комуністів та Володимир Жириновський від ЛДПР, який іще з 1991 року вдає із себе ультраправого екстреміста. Обидва слугували й продовжують слугувати нешкідливою вітриною демократії з метою забезпечити хоча б її видимість. Тим не менш лідери демократичних країн один за одним спіймалися на цей гачок. Джордж Буш-молодший зателефонував своєму новому колезі з привітаннями. Французький президент Ніколя Саркозі тепло запросив Медведєва до Парижа. Подібні ж вітання надійшли від лідерів Німеччини, Великої Британії та надто багатьох інших країн, щоб усіх перераховувати. І це незважаючи на той факт, що вибори бойкотувались основним європейським органом з моніторингу виборів — Організацією із безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — на знак протесту проти обмежень у роботі спостерігачів.
Уже через два місяці після вступу на посаду президент США Барак Обама та держсекретар Гілларі Клінтон запустили нову ініціативу зовнішньої політики з «перезавантаження» відносин Сполучених Штатів із Росією. Навряд чи такого можна було очікувати після — лише кількома місяцями раніше — вторгнення Росії в крихітну Грузію, де агресор створив незалежні анклави, які й досі окуповані російськими військами. Ні, з боку Америки це було, м’яко кажучи, дивним. (Не кажучи вже про плутанину в термінах, коли Клінтон вручила своєму колезі Сергію Лаврову ганебну «кнопку перезавантаження», на якій російською було помилково написано «перегрузка», а не «перезагрузка».) Адміністрація Обами хотіла вірити, що молодий та жвавий Медведєв стане реформатором, потенційним лібералізатором, який змінить путінський курс. Можете назвати це наївністю перших днів «надії на зміни», якщо хочете, але, на диво, ця політика взаємодії тривала ще довго після того, як стало зрозуміло, що Путін залишається дуже впливовим і що його план повернення Росії назад до поліцейської держави лишився незмінним.
Путінська операція «Медведєв» стала цілковитою перемогою. Він виграв іще чотири роки, аби й далі знищувати всю внутрішню опозицію, уникаючи будь-яких наслідків на міжнародному фронті. Прогнозовано повернувшись у президентське крісло у 2012 році, Путін навіть не потурбувався, аби зробити вибори хоч трохи презентативними. Як і більшість диктаторів, він має добрі тваринні інстинкти, коли це стосується оцінки його суперників, і знає, що не зустріне реальної протидії з боку інших світових лідерів. Окрім того, як усі диктатори, Путін із кожним успішним кроком ставав сміливішим. Адже диктатори не питають дозволу, перш ніж узяти більше влади; вони лише кажуть: «Чому б ні?» Уважно придивившись, як до нього ставляться такі лідери, як Меркель, Кемерон та Обама, Путін не знайшов жодної причини, чому б не зробити саме так, як він хоче.
Не треба навчатися на історичному факультеті, щоб зрозуміти цю схему та простежити, як вона призвела до війни в Україні. Аби протидіяти комусь на кшталт Володимира Путіна, треба відкинути самозаспокоєння, що запанувало в країнах вільного світу після падіння «залізної завіси». А це зовсім нелегко. Він використовує діалог на свою користь, водночас нічим не поступаючись. Рік за роком, коли ситуація з правами людини у Росії поступово погіршувалася, західні політики та експерти, такі як Кондоліза Райс і Генрі Кіссинджер, виправдовували слабкість Заходу в протидії Путіну, говорячи, що росіяни сьогодні живуть краще, ніж у Радянському Союзі.
Перш за все саркастичне вітання їм за те, що образили нас несміливою похвалою! Але замість порівнянь із 1950-ми чи 1970-ми роками що можна сказати про 1990-ті? Не важко покращити життя порівняно з часом тоталітарного комунізму Сталіна чи Брежнєва, але як щодо часу Єльцина? Як щодо руйнування під пильними поглядами райс та кіссинджерів усього світу всіх нещодавно створених демократичних інституцій у Росії? Якщо права радянських людей та політичних в’язнів величезного ГУЛАГу мали значення для стількох лідерів та громадян вільного світу (а вони значили справді дуже багато), то чому у XXI столітті дисиденти не заслуговують на подібну увагу та повагу? Ефективна політика базується на принципах. Рональд Рейган міг вести переговори зі своїми радянськими колегами, але, як одного разу сказав мені Вацлав Гавел, Рейган передусім клав на стіл список політичних в’язнів!