Частина перша
Чоловік з лопатою нахилився й кинув землю на труну з Джеффрі. Він явно квапився засипати цю могилу й перейти до іншої, Люди вмирають увесь час, байдикувати ніколи.
Роджер дивився на блискучу трупу. Ось іще одна лопата землі впала на неї з гучним стуком. Якби Джеффрі лежав у тому ящику з мідними ручками живий, його барабанні перетинки не витримали б.
Час було йти з кладовища. От тільки позбутися б відчуття, що все це йому сниться. Лише тепер він зрозумів, що не чув ані слова із заупокійної відправи, яку читав цвинтарний капелан, чи як там він називається,— миршавий чоловічок з довгим гачкуватим носом. Роджер побачив раптом, що капелан ще й досі стоїть поряд з ним.
— Більше немає проводжаючих, містере Фернівел? Ви самі?
— Так, сам.
— Небіжчик був вашим єдиним братом?
— Він був моїм єдиним родичем, якщо не брати до уваги двох троюрідних тіток, що живуть десь на заході. Наші батьки загинули під час війни.
— Як це сумно,— промовив священик професійно співчутливим тоном. Дивлячись на його довгий ніс, Роджер подумав, що за холодної погоди на його кінчику, певно, весь Час висить крапля.
Тим часом чоловік з лопатою вже майже засипав труну. Видно було лише один її ріжок та частину блискучої мідної ручки. Прощай, Джеффрі. Хай лондонська земля буде тобі пером.
— Це твоя друга смерть, мій бідолашний брате,—мовив Роджер, дивлячись у могилу. На священика й гробаря він не зважав і говорив уголос.— ї вона принаймні не така жорстока, як була перша. Нехай тобі щастить на тім світі, Джеффе. Як захочеш повернутись на землю привидом — приходь до мене. Я не маю нічого проти. Завжди радий буду побалакати з тобою.
Чоловік з лопатою ще жбурнув униз землі й дрібного каміння, і цього разу труна остаточно зникла.
— Вам куди? Може, я вас підвезу? — спитав Роджер священика, який мовчки спостерігав за ним.
— Ні, дякую. У мене є тут справи.
— Мабуть, треба ще когось ховати?
— Усі ми йдемо з цього світу через одну й ту саму браму,— врочисто відказав священик.— І має значення лише те, що ми знаходимо по той її бік.
— Як би мені хотілося вірити в це!
— Ви ж слухали заупокійну відправу. Вона про тверду й непохитну надію на воскресіння до вічного життя.
— Щодо надії, то вона тверда й непохитна,— відповів Роджер.— А от воскресіння — річ сумнівна.— Він простягнув руку.— Повірте, я зовсім не хочу похитнути вашу віру, І дякую за відправу.
— Сподіваюсь, тепер ви зможете відпочити,— сказав священик.— Вас спіткало таке нещастя. Ви дуже любили свого брата. Я це бачу.
— Відпочивати не випадає,— відповів Роджер.— Але обстановку зміню. їду на зиму в Північний Уельс. У справах.
Біля цвинтарної брами вони чемно попрощались.
— Слухайте, я й досі не знаю, як вас звуть,— сказала вона.— Кілька годин теревеню з вами, а як вас звуть — не знаю.
— Роджер Фернівел.
— А мого імені ви, очевидно, знати не хочете,— сказала дівчина й знову посміхнулась — трохи ліниво, трохи пустотливо. Він ще не визначив для себе, що означав ця усмішка. Перед ним сиділа розслаблена, безтурботна, байдужо-недбала довгонога лялька. Хтиве, легковажне дівчисько, що не навчилося відмовляти чоловікам? Чи просто він її не цікавить?
— Ні, дуже хочу,— відповів він, посилюючи до неї увагу.
Її гарні губенята на мить перестали всміхатися, щоб вимовити «Беверлі Нокхолт» чи щось подібне. В усякому разі, «Беверлі» вони ясно вимовили, а це все, що йому треба запам’ятати. Втім, якщо події розгорнуться так, як віл сподівається, то можна обійтися просто порядковим номером,
— Радий познайомитися з вами, Беверлі.— А радітиму іще більше, коли як слід тебе притисну.
— Ні, радіти слід мені,—майже насмішкувато мовила вона.
— Ваша склянка порожня,— зауважив він, підводячись.
— І нехай,— не дуже впевнено відповіла вона,— Я не звикла пити.
Авжеж, не звикла. Надто зелена, щоб відчувати потребу в сп’янінні. У тебе й так кров грає.
— Ну, хоч трохи,— промовив він.— Для компанії.
Взявши обидві склянки, свою і її, Роджер пішов до стойки. Оце поталанило! Карвенай, готель «Палає», Кінець сезону. Останні туристи повзають, мов сонні мухи. Офіціанти вдають, ніби в них повно роботи. Побачивши все це, Роджер уже був вирішив, що помре тут з нудьги. І того ж таки першого вечора сюди залетіло це дивовижне створіння! Власне не залетіло, а примчало на кумедному, мало не суціль хромованому моторолері з прапорцем. Багате дівча з Каліфорнії, років дев'ятнадцяти, щонайбільше — двадцяти. Подорожує в пошуках розваг і пригод, охоча до всього, що їй трапиться.
«Ну що ж,— подумки мовив Роджер,— час уже долі зласкавитися наді мною».
За стойкою висіло широке дзеркало з ледь підфарбованого скла; проказавши ці слова, він побачив, як у нього ворухнулися губи, і зрозумів, що говорить сам до себе, що справді вимовив ці слова вголос.
Бармен, меткий ліверпульський хлопець у короткій білій курточці, підскочив до Роджера. Він був дуже уважний до відвідувачів, сподіваючись завдяки цьому втриматись на роботі й узимку. Роджер узяв наповнені склянки й повернувся до Беверлі.
— Ну, тепер я розбалакаюсь — не зупините,— сказала вона, підкидаючись на спинку дивана й закладаючи руки за голову. Від цього руху зад картатою блузкою простого спортивного крою чітко вималювались її груди, і Роджер, швидким рухом розстібнувши комір своєї сорочки, помолився в душі про те, щоб йому не дуже довго довелося чекати тієї хвилини, коли він зможе роздягнути її.
— Мені подобається слухати вас,— сказав він, намагаючись не дивитись на її груди,
— Якщо так піде й далі, то ви знатимете про мене все, а я про вас нічого,— відповіла Беверлі, але так, ніби їй було байдуже. Мабуть,— додумав Роджер,— їй взагалі до всього
байдуже. А все через оту непостійність, оте каліфорнійське сонце, оте руйнуй-і-будуй-паново ставлення до всього на світі. Та ще й через таткові гроші — насамперед через таткові гроші. Погляд в неї якийсь порожній. Мабуть, вона ще не уявляє, що таке справжня досвідченість. Ну, та це й добре. Справжню досвідченість він покаже сам, аби лиш це дівчисько постачило йому добрий товар.
— Я про себе нічого цікавого розповісти не можу,— мовив він, ковтнувши із склянки.
— Так не буває — щоб нічого цікавого. Чим ви займаєтесь?
Страждаю. Це моя професія. Повзаю по землі й аж знемагаю від болю й горя.
— Нічим не займаюся,— відповів він.
— І я так само,— посміхнулась вона, знову перетворюючись на втілення млявості й байдужості.
— Але завтра,— сказав він удавано серйозно,— я таки дечим займуся. Завтра в мене клопоту з ранку й до вечора,
— Он як? Що ж ви робитимете?
— Показуватиму вам гори.
В її очах начебто зблиснув вогник цікавості.
— Гори? Уельські гори? Вони хіба близько?
— Хребет Сноудон. Він починається звідси.
— Я бачила кілька скелястих пагорбів. Але їхала сюди майже весь час рівниною.
— Ви їхали через Денбігську низовину. Це ми вже з’ясували. А гір не бачили тому, що вони були в тумані.
Вона засовалась на дивані. Він помітив, що джинси сидять на ній мов улиті, наче намальовані.
— Ви добре знаєте ці місця, Роджере?
— Ні, зовсім не знаю. Я тут уперше.
— Справді? Звідки ж вам відомо, де гори?
— Коли я їхав сюди поїздом з Лондона,— відповів він,— то розгорнув карту Північного Уельсу й понад годину вивчав її. І, як наслідок, тепер знаю, що й де.— Погляд його ковзнув по її грудях.— І з превеликим задоволенням усе покажу вам.— Те, що я тобі покажу, ти довго пам’ятатимеш,
— Але ж у вас немає машини,— лінькувато протягла вона.— Ви ж приїхали з Лондона поїздом.
— Саме так,— рішуче підтвердив Роджер.— Ми поїдемо на вашому моторолері.
Вона засміялась.
— Непогано сказано. Ви мені довіряєте?