Твайфорд нетерпляче цмокнув язиком, випростався, обернувся й опинився лице в лице з Роджером. Для Твайфорда ця несподівана зустріч була явно неприємною, але він сховав свої почуття під маскою звичної нещирості.
— А, Фернівел, сказав він,— я так і думав, що наскочу на вас де-небудь у цих краях.
— Якщо вам потрібна Дженні, сказав Роджер, то чому о вам не залишити для неї записку? А якщо я то ось я тут перед вами.
— Ви мені не потрібні,— з відвертою зневагою відказав Твайфорд.— Я маю намір навідатися до дружини і дітей.
— Це виключено,— заперечив Роджер,— Тепер, коли вона остаточно вирішила піти від вас і забрала дітей, вона не хоче, щоб ви порушували їхній спокій. Це їх нервує.
— Вони, щоб ви знали,— мої діти.
— Це не дає вам права мучити їх. Поки вони не ввійдуть у сталий режим і поки не звикнуть до нового способу життя, вам слід дати їм спокій.
— Так, ви старанно поширюєте цю чутку,— кинув Твайфорд, блиснувши окулярами. По його випещеному обличчю почав розповзатись зловісний рум’янець.— Але я просто мушу почути це від самої Дженні.
— Тоді подзвоніть їй по телефону. Зв’яжіться з нею через адвоката. Робіть що хочете. Але не лізьте сюди й не доводьте дітей до істерики.
— А з якого це дива я повинен рівняти для вас доріжку? Ви вкрали в мене дружину, і це, чорт забирай, вам так не минеться.
— Ваше одруження було помилкою, Твайфорде, чому ви не хочете подивитися правді в очі? А зі мною вона, можливо, буде щасливою.
— Яка великодушність!
— Великодушність тут ні до чого. Я чиню так заради самого себе й не приховую цього. А проте факт залишається фактом: я можу зробити Дженні щасливою, а ви — ні.
— Я цього не певен.
— Зате вона впевнена, а це головне.
— Скажіть мені, Фернівел,—промовив Джералд Твайфорд і з перебільшеною цікавістю нахилився вперед, наче вів дискусію по телебаченню,— Ви пишаєтеся з того, що зробили?
— Зайве говорити такі речі в даному випадку. Просто деякі люди пасують одне одному, а деякі — ні.
— І ви взяли на себе клопіт вирішити, що Дженні я не пасую.
— З того, що мені відомо, ні ви, ні вона не були в захваті від свого шлюбного союзу.
Твайфорд різко втягнув у себе повітря.
— Я вважаю, що ваше лицемірство переходить у безсоромність, Фернівел,— сказав він.— Чому ви не хочете визнати, що зустріли Дженні й вирішили, що непогано б одружитися з нею, а на все інше вам просто начхати.
— Нехай і так,— відповів Роджер.— Я зустрів Дженні й вирішив, що непогано б з нею одружитись, а на все інше мені просто начхати. То й що?
В цю мить з’явилася Райанон, і Твайфорд з німим запитанням обернувся до неї.
— Для початку я піднімусь і поговорю з Дженні,— сказав він Роджерові.
— Вона просила передати, що за кілька хвилин спуститься сюди, якщо ви згодні почекати,— ввічливо мовила Райанон.
— Вам доведеться задовольнитися цим, Твайфорде,— сказав Роджер.
Маска олімпійського спокою на обличчі Джералда Твайфорда явно починала сповзати набік.
— Облиште ваші балачки про те, чим я повинен задовольнитися. Я зараз піду й розшукаю свою дружину й дітей. Я стукатиму в кожні двері в цьому бісовому готелі, аж поки знайду їх.
Голос його зробився раптом верескливим і гучним.
— Вас викинуть геть, якщо ви це зробите.
— Навіть так? Хто ж це мене викине?
— Якщо нікого не знайдеться,— недбало кинув Роджер,— то я.
— Та якщо ви хоч пальцем мене зачепите, я покличу поліцію.
— Тоді з готелю вас викине поліція. Ви повинні знати, як на це дивиться закон. Оскільки ваша дружина покинула подружній дім, ви можете порушити справу про розлучення, і суд в належний час анулює ваш шлюб. Він також може надати вам деякі права у вихованні дітей. Оце і вся свобода ваших дій. Кинувши вас, Дженні поставила себе в невигідне становище щодо своїх шлюбних прав, але всі інші її права охороняються законом, і одним з них є право на те, щоб ви їй не набридали, якщо вона цього не хоче.
— Вона не має права красти в мене дітей,— вперто провадив Твайфорд.
— Покажіть мені, в якому це законі написано,— заперечив Роджер,— що, коли мати, яка доглядає своїх власних дітей, годує їх і одягає, всіляко про них дбає і навіть щодня возить до школи, тієї самої, до якої вони звикли, що ця мати викрадачка дітей. А вам я хочу сказати таке: якщо ви їх перестріватимете й позбавлятимете спокою, Дженні зуміє добитись судової ухвали, яка вас приборкає.
Очі Твайфорда перебігали з Роджера на Райанон і назад. Вперше рішучість, здавалося, зрадила його.
— Ну, принаймні, коли моя дружина спуститься сюди,— сказав він нарешті,— виявіть хоч якусь порядність і залиште нас удвох. Я не бажаю розмовляти з нею у вашій присутності.
— Охоче зробив би вам цю послугу, але не можу. Все, що ви маєте сказати Дженні, стосується й мене. Якщо ви хочете говорити з нею віч-на-віч, це означає тільки одне: ви збираєтесь грати на її почуттях, вивести її з душевної рівноваги. Я мушу бути поряд, щоб завадити цьому.
— О, скиньте свій блискучий рицарський обладунок, Фернівел. Відколи ви приїхали сюди, ви корчите з себе месію. У вас комплекс посланця божого на землі.
— Непогано сказано,— кинув Роджер.
— Не кажучи вже про те, що ви привласнили чужу й цілком задоволену подружнім життям жінку. Не думайте, що я вам це так подарую,— ви розвинули цю кумедну псевдоактивність серед місцевих власників транспортних засобів. Усе це — ошуканство. Справжнісіньке переливання з пустого в порожнє. Кілька місяців ви безперервно ставили себе в безглузде становище і зрештою нічого не досягли.
Ні, дечого ми досягли. Людина, яка поклала занапастити місцевих власників автобусів, припинила воєнні дії й нікого більше не кривдить.
Твайфорд посміхнувся: до нього вже повернулося самовладання.
Яка свята наївність! Як чоловік у такому зрілому віці може бути таким неймовірним простаком!
— Дуже просто. Треба жити, а не задурювати собі голову комерційними махінаціями.
— Чи усвідомлюєте ви,— майже лагідно спитав Твайфорд, що внаслідок усіх ваших величезних зусиль дрібні власники автобусів здобули лише незначну відстрочку на... ну, скажімо, на півтора-два роки — поки їх не проковтне набагато більша рибина, ніж та, що на них полювала?
— Ви, зрозуміло, маєте на увазі державну монополію,— сказав Роджер.— Як не дивно, я не такий дурень і все розумію. Я знаю, що весь транспорт незабаром буде націоналізовано.
— І ви справді вважаєте, що варто було викидати всі оті безглузді коники, марнувати час і зробитися загальним посміховиськом, щоб домогтися такої відстрочки? Щоб усі ці автобуси було продано відразу державі, а не великій приватній фірмі, а потім державі?
— Гадаю,—відповів Роджер,—пічкур охочіше пристане на те, щоб його впіймали сіттю й відправили в акваріум, він не схоче, щоб його проковтнула щука, яку через п’ять хвилин впіймають і теж відправлять в акваріум.
— Який яскравий образ! — чмихнув Твайфорд.
— Так, я мислю яскравими образами. Вони відкривають мені, істину.
Відчинилися двері ліфта, і з нього вийшла Дженні. Вона була в окулярах і мала зосереджений, рішучий вигляд. Роджер і Твайфорд стояли непорушно й мовчали, поки вона йшла до них; Райанон, спершись ліктями на конторку, відверто спостерігала за всіма трьома.
— Джералде,— сказала Дженні,— мені нічого тобі сказати, і я взагалі ніколи і ні за яких умов не хочу розмовляти з тобою віч-на-віч.