— Але ж в автобусі не годиться возити баки для сміття.
— Нічого стояти й сперечатися. Скільки вже років від них терплю. Я ж казала, що зроблю це, коли вони так зі мною чинитимуть.
— Що ви зробите? Як вони з вами чинитимуть?
— Вони не бажають забирати в мене сміття! — вигукнула місіс Аркрайт.— Я мало не здуріла, доводячи, що вони зобов’язані забирати, а вони не бажають. Кажуть, я повинна приставляти сміття на пункт збирання. Я самотня жінка, вдова. Адже попереджав мене мій Х’юберт, як усе буде. Думають, що присилують мене. А дзуськи!
— Але що ви?..
— Я відвезу сміття до міста,— відказала вона, кинувши переможний погляд на Роджера,— Я втягну цей бак до відділу охорони здоров’я й поставлю його просто серед їхньої контори.
— Але сьогодні ж субота. Там нікого не буде.
— Тим краще. Нехай вони побачать цей бак, коли прийдуть на роботу в понеділок. На той час від нього гарно смердітиме.
— Місіс Аркрайт, та зрозумійте ж...
— Всі побачать, як мене кривдять,— перебила місіс Аркрайт. Вона притишила голос і говорила цілком розважливо, але при цьому якось дивно зиркнула на Роджера, і він відчув: жінка щось приховує. Уже взявшись за бак для сміття, він зупинився, не знаючи, як бути далі.
— Може б, ви відклали це до понеділка, коли вони всі
там зберуться?
— Кращої нагоди не буде,— відповіла вона,— Не можу ж я тягти тепер цей бак назад. Ну, будьте людиною, поставте його в автобус.
Подумки плюнувши, Роджер нахилився і підняв бак для
сміття.
— Важкий,— видихнув він.
— Золи там немає. Самі кухонні покидьки,— сказала місіс. Аркрайт і попереду Роджера піднялась по приступках в автобус.
Спалахнула коротка суперечка з Геретом, але місіс Аркрайт дістала підтримку всього жіноцтва, і врешті було вирішено звільнити для бака місце в передній частині автобуса, посадовивши там пастуха, щоб він підтримував бак на поворотах, аби той не перекинувся. Всі інші пасажири пересіли па задні місця. Роджер почав збирати плату за проїзд. У процесі подальших переговорів було також вирішено, що пастухові слід їхати безплатно.
Отак вони зробили одинадцятигодинний рейс до Карвеная.
Коли вони прибули туди й зупинились на площі, місіс Аркрайт знову показала характер, відмовившись вийти з автобуса, поки Роджер не погодиться однести бак із сміттям на те місце, куди вона покаже. Цим місцем виявився тротуар біля прикрашеного портиком входу до муніципалітету. Вона зажадала, щоб бак із сміттям було поставлено біля сходів і засунуто в куток.
— Тут він нікому не заважатиме,— промовила місіс Аркрайт, знову лукаво глянувши на Роджера.
— Але відділ охорони здоров’я не в цій частині будинку. Він з іншого боку.
— То вже не має значення,—задоволено сказала місіс Аркрайт.
Роджер знизав плечима й поставив бак. Він роздумував, чи не спробувати ще раз вмовити місіс Аркрайт, але тут його увагу відвернула раптова поява Медога, який вийшов з муніципалітету й заспішив униз по сходах.
Побачивши Роджера, Медог став як укопаний і витріщився на нього, немов не міг зрозуміти, реальність перед ним чи плід його фантазії, потім сказав:
— Хвалити бога, хоч ви тут.
— А чому б мені тут не бути?
— А тому, відповів Медог,— що нікого більше немає.
Роджер уважно поглянув на Медога. Бард змінив свій синій костюм на інший, такого ж фасону, але явно новий — шоколадно-коричневий, з тоненькою, майже непомітною білою смужкою. Проте цей костюм вже був м’ятий, а волосся його власника скуйовджене. Погляд у Медога був безтямний. Роджер здогадався, що на його долю вже випало чимало випробувань, хоч великий День тільки почався.
V мене дві проблеми,— сказав Медог, не зводячи з Роджера шаленого погляду,— Проблема номер один: ірландців ще немає. Проблема номер два і значно серйозніша: шотландці вже тут.
— Шотландці? Мені здавалося, з Шотландії мав приїхати лише один поет.
— Так, лише один. Якщо він взагалі існує. Я навіть не певен, чи вони привезли з собою того поета. Знаю тільки, що прибув повнісінький автобус шотландських патріотів, усі вони в своїх спідничках і майже всі вже п’яні.
— П’яні?
— Чи то від міцних напоїв,— сказав Медог,— чи то від надміру націоналістичних почуттів. Визначити неможливо.
— А де Дженні?
— Заспокоює бретонців,— гірко сказав Медог.— Вони бояться телекамер.
— А до чого тут телекамери?
— Господи! — вигукнув Медог.— Тільки не кажіть, що і ви не чули про церемонію зустрічі гостей.
— Я справді не чув.
— Ми зупинилися на ній в останню хвилину. Це ідея хлопців з телебачення. Вони хочуть зняти на плівку мера Карвеная на сходах муніципалітету, коли він вітатиме всіх поетів. На цих ось сходах, де я зараз стою.
— Он як?
— Він привітає їх, по-валлійському, звичайно, і оголосить про початок зустрічі.
— Про це надруковано в газеті,— сказала місіс Аркрайт, яка ще не пішла.— В учорашній вечірній газеті.
Роджер, який зовсім забув про місіс Аркрайт, обернувся й подивився на неї — в голові у нього промайнув дикий здогад.
— Місіс Аркрайт, ви часом не...
— Дженні! — гукнув раптом Медог.
Дженні, з’явившись на тротуарі, мерщій вибігла до нього на сходи.
— Бретонці не бажають з’являтися разом із шотландцями повідомила вона,— Кажуть, що це для них образливо.
Медог вхопився за скроні:
— О господи! Це ж чому?
— Поет у шотландців не знає гельської мови. Правду кажучи, ніхто з них не знає. І коли бретонці вітали їх своєю мовою, шотландці почали кидати їм брутальні репліки, а один ще й заспівав: «Я із Глазго».
Медог облизнув губи.
— Що ж ви зробили? — кволо спитав він.
— Я розселила їх по окремих кімнатах,— відповіла Дженні.
— Ти в мене розумниця! — підбадьорливо сказав Роджер.
— Ти тут Роджере? Це добре. Знаєш, автобусний аукціон уже почався.
— Справді?
— Еге ж, ваші всі вже там.— Дженні показала на будинок по той бік площі.
— І як там ідуть справи?
— Дуже швидко, по-моєму. Аукціоністові дано вказівку продавати автобуси, за скільки дадуть. Охочих марнувати час немає.
Ні, ви розумієте,— сказав Медог,— треба, щоб за півгодини всі поети були отут на сходах, а вони вже сваряться!
— Правду кажучи,— розважливо промовила Дженні,— сваряться зовсім не поети. Більшість тих шотландців просто примазалась до поетів. Вони приїхали сюди попиячити й погаласувати проти Англії.
— О господи! — сказав Медог,— Он куди воно повернуло. Так от: не пускайте їх на урочисту церемонію, коли з промовою виступатиме мер.
— Але оператор телебачення хоче, щоб вони були. Каже, що без спідничок не те.
— Обійдеться без спідничок,— люто проказав Медог,— Я не збираюся стояти й дивитись, як заради пледів і голих колін буде занапащено всю справу. Якщо ці пройдисвіти вдеруться на відкриття, ми провалимось.
Буркочучи щось і далі, він пішов геть.
— Вітаю, люба,—прошепотів Роджер до Дженні,—Сьогодні я ще не казав, що кохаю тебе.
Прибережи це доти, коли я матиму час слухати тебе,— відповіла вона, цмокнувши його, — Я пообіцяла Мері й Робіну повернутися за кілька хвилин.
— А де вони? В готелі?
В готелі. Допомагають виконавцям народних танців.
Роджер згадав, що свято мало розпочатися народними танцями перед замком па підстриженому газоні.
— Хіба їм треба допомагати?
— Їм же треба десь перевдягтися.
— Перевдягтися?
— Авжеж, в національні костюми,— нетерпляче мовила Дженні,— Я тобі вже сто разів казала. Це Мері страшенно подобається, вона, мабуть, проситиметься вийти з ними...
В цей час біля муніципалітету зупинився величезний зелений автофургон, з нього вистрибнув і вибіг на сходи вузьколиций чоловік із сивіючими бакенбардами.