— Ну, починаймо,— сказав він, звертаючись до Роджера,— Ви координатор зустрічі поетів?
— Ні, не він,— промовила Дженні, рішуче виходячи вперед.— Я координатор.
— Гаразд.— Вузьколиций чоловік витягнув з кишені шматок крейди, нахилився й заходився швидко малювати хрести на верхній площадці сходів.— Припустимо, що мер вийде звідти й зупиниться тут, тоді ми поставимо жабоїдів-французів сюди, лопухів-ірландців осюди, а кількох дурноголових шотландців у спідничках попереду. Террі! — загукав він.— Пітере!
Двоє молодиків, обвішаних мотками кабелю, швидко підбігли до нього. Роджер полегшено відвернувся: нехай Дженні морочиться з цими майстрами комунікаційної справи і споруджує міст між Медогом і великою суботньою аудиторією глядачів, яка однаково дивитиметься футбольний матч по іншій програмі. Проте він розумів, що потрапити в телевізійну передачу, незалежно від того, побачать її чи ні,— велика річ. Медог зможе повідомити ЮНЕСКО, що церемонія відкриття передавалась по телебаченню, і одержати наступну субсидію йому буде набагато легше.
Коли Роджер перетинав площу, великі двері аукціонного залу відчинились, і з них вийшов Герет. Він розчервонівся, вигляд у нього був заклопотаний.
— То як там посувається розпродаж? — спитав Роджер.
— Швидко,— відповів Герет,— Продається п’ятнадцять автобусів, всі із запасними частинами та обладнанням і майже кожний з гаражем,— Він говорив по-англійському і, певно, слово в слово повторював дещо із скоромовки аукціоніста.—Продаж триває всього годину, а продано вже п’ять машин. Всі — колишнім власникам. Зараз торгуються Айво й Гіто. Там у них суперник, але він не дуже пнеться, тож я думаю, що вони відкуплять свій автобус. А я от не витримав і вийшов. Не люблю хвилюватися.
Роджер, якого долала цікавість, штовхнув масивні двері й тихенько, мов до церкви, прослизнув до аукціонного залу. Там було повно чоловіків. Майже всі — одного й того ж ґатунку: трудяги із шкарубкою від сонця й повітря шкірою облич. Кілька ділових костюмів і блідих конторських фізіономій сприймалися тут як дивина. Аукціоніст, пітливий кремезний чолов’яга в окулярах, вів розпродаж швидко й без затримок,
— Запасні-частини-включаючи-покришки-двісті-фунтів,— гув він. Сама-машина-в-чудовому-стані-гарно-доглянута.
Сімсот п’ятдесят за все,— підвівшись, напружено проказав Айво. '
Вісімсот, озвався якийсь чоловік з протилежного кутка.
— Це підрядчик з Портмадока,— прошепотів Гіто до Роджера. Хоче придбати автобус, щоб розвозити своїх робітників по будівельних дільницях. Він уже прицінювався до двох чи трьох машин, але невдало. Вісімсот фунтів — то його межа.
Айво, обличчя якого було схоже на дерев’яну маску, чітко і голосно вимовляючи слова, проказав:
— Вісімсот двадцять п’ять.
Вісімсот тридцять,— озвався чоловік у протилежному кутку.
— Вісімсот-тридцять-хто-більше-джентльмени, — прогугнявив аукціоніст.
— Можете накинути ще хоч трохи? — пошепки спитав Роджер у Айво.
Той заперечливо похитав головою.
— Продається, раз... так само монотонно прогув аукціоніст.
— Накиньте трохи,— стиха наполягав Роджер,— До вісімсот п’ятдесяти я можу вам позичити.
— Продається, два,—проказав аукціоніст. Він підніс свій молоток.
— Вісімсот п’ятдесят,— мовив у мертвій тиші Айво.
Аукціоніст запитально глянув на підрядчика з Портмадока, але той. заперечливо похитав головою.
— Продано,— повідомив аукціоніст,— За вісімсот п’ятдесят фунтів.— Він хвацько стукнув молотком,— Чудова машина, на ходу, тридцятидвомісна, з усіма запасними частинами, на додачу запасні колеса, дві нові покришки й чотири відновлених. А зараз ідемо далі: машина номер...— хвилинне пожвавлення, що забриніло в його голосі, коли він оголошував про продаж автобуса, минулося, і аукціоніст знову забубонів своєю нудною скоромовкою.
Гіто обернувся до Роджера, сяючи широкою, до вух посмішкою. ’
— Ходімо вип’ємо,— запропонував Роджер, плеснувши його по плечу.
— Зараз, тільки підпишемо папери,— відповів Гіто.—
Зустрінемось у Маріо.
Роджер вийшов на площу й сказав Геретові, що Гіто й Айво відкупили свій автобус. Ця новина, як він помітив, неабияк схвилювала Герета. Очевидно, ранковий розпродаж остаточно довів йому, що в боротьбі з Діком Шарпом він узяв гору. Не дивно, що він покинув аукціонний зал: напруження виявилось для нього завеликим.
«Все стає на свої місця,— стиха мовив до нього Роджер. Хлопці відкуповують свої машини».
Герет сперся на радіатор автобуса й обвів площу поглядом так, неначе бачив її вперше.
«Оце тільки зараз я зрозумів,— сказав він,— яким самотнім був увесь цей рік».
«Воно й не дивно»,— так само стиха погодився Роджер. «Вкрай самотнім,— вів далі Герет.— Крім моєї матері й вас, зі мною не було анікогісінько».
На мить Роджеру здалося, що Герет обніме його, притисне до себе своїми ведмежими лапами так, що ребра затріщать. Але таке бажання, якщо воно й виникло, минуло, не перетворившись на дію, Герет повернувся й піднявся в автобус. За хвилину він вистромив з віконця голову й сказав: «Дванадцятигодинного рейсу сьогодні не буде».
«Ви його скасовуєте?» — спитав Роджер.
«Ніхто не їхатиме,—відповів Герет,—Ви ж бачите, що сьогодні робиться в місті. А якщо хтось зніматиме галас, я з власної кишені заплачу йому за поїздку на таксі».
І, трохи подумавши, він спитав:
«Ви бачили Діка Шарпа?»
«Ні, а він хіба тут?»
«Зранку був,— сказав Герет,— Зайшов на кілька -хвилин до аукціонного залу подивитись, як іде розпродаж. А потім забрався геть».
Роджер хотів щось відповісти, але тут на площу вкотив маленький дванадцятимісний автобус і, невпевнено об’їхавши її, зупинився біля нього. З автобуса один по одному почали вистрибувати стомлені на вигляд люди в зелених куртках.
— Це що отам, муніципалітет? — спитав Роджера один із них, очевидно, керівник групи.
З акценту Роджер зрозумів: приїхала та сама ірландська делегація, якої бракувало.
— Так, ласкаво просимо! — схвильовано вигукнув він,— Ідіть сюди, дозвольте познайомити вас із... Дженні! Дженні!
Проштовхуючись крізь натовп, що ставав дедалі густіший, вони повільно прокладали собі шлях через площу до муніципалітету, по сходах якого вже зміїлися товсті кабелі. Потужні юпітери змагалися з яскравим сонячним промінням. Дженні, з явившись на Роджерів поклик, зібрала ірландських поетів і повела їх до готелю, щоб вони умилися й трохи перепочили перед початком церемонії.
По дорозі вони не вгаваючи пояснювали їй, що провели ніч на пароплаві, що море було бурхливе, але буфет працював увесь час.
Була майже дванадцята година. З’явився Медог, оточений шотландцями в спідничках.
— Тільки поет,— повторював він,— Більше ні для кого місця немає.
— Але ж ми його почесний караул,— відповів величезний чорнобородий чолов’яга, який аж нахилився, щоб Медог розчув його у довколишньому гаморі.— Джек ніде не з’являється без свого супроводу. Це нижче його гідності.
— Так-так, нам неодмінно треба кілька спідничок,— роздратовано сказав чоловік із сивіючими бакенбардами, звертаючись до Медога,— Телебачення розраховано на зоровий ефект, розумієте, на зоровий ефект.
Роджер силкувався вгадати, хто ж із шотландців поет, бо всі вони були і схожі, й несхожі на поетів. З муніципалітету де вони досі очевидно, ховалися, гуртом вийшли бретонці. Штовханина на горішній площадці сходів посилилась, і телевізійній команді довелося ввічливо відтісняти запрошених за межі намальованого крейдою кола — місця, призначеного для мера Карвеная.
— Де ж ірландці? розгублено питав Медог. Роджер намагався протиснутись до нього й повідомити радісну новину про те, що Дженні скоро приведе їх сюди, але не встиг: штовханина раптом посилилася, бо прибула і почала пробиватися крізь натовп величезна група виконавців народних танців у валлійських костюмах.
— Пропустіть їх наперед! — кричав чоловік з бакенбардами,— Поставте упереміш із спідничками. А оті гостроверхі шапки відсуньте, будь ласка. Вони затулятимуть мерові обличчя!