— Треба зібрати плату,— сказав Герет.
Він узяв шкіряну сумку, що лежала біля його сидіння, й перекинув її через плече. Потім неквапливо пішов по автобусу, питаючи, хто куди їде, і беручи плату за проїзд. Роджер дивився на Герета й стримував у собі безглузде бажання підійти до нього й запропонувати зібрати гроші, поки і той вестиме автобус. Та й чи таке вже безглузде це бажання? Ну, принаймні нелогічне. Він відчував невиразну потребу допомогти Герету, підтримати його в боротьбі проти Діка Шарпа. Хіба ж довго протримається Герет без допомоги? Йому згадалися слова містера Кледвіна Джонса: «Якщо Герет не може обслуговувати пасажирів, то нехай спродується». А Дік Шарп, без сумніву, знає, як зробити, щоб Герет не зміг обслуговувати пасажирів.
Тим часом Герет уже повертав на своє місце, і в його сумці бряжчало. Зупинився біля Роджера і майже приязно подивився на нього. Герет нагадував зараз величезного хижого птаха, якого зрадлива доля навчила стримувати свої почуття; він спробував посміхнутись, але його обличчя, не звикле до посмішок, не підкорилось йому.
— З вас за проїзд я не візьму,— сказав він,— Автобус їде в Лланкрвіс, але сюди вже но повернеться. А вам же, мабуть, не хочеться знову опинитися в горах?
— Двічі за один вечір — це вже занадто,— погодився Роджер.
Герет кивнув і пішов на своє місце. Час було йти, час було сказати останнє «прощай» цій маленькій пригоді.
Роджер неохоче підвівся. Яскраво освітлений, сповнений жвавих розмов, автобус здавався оазисом життя. За його стінами розлягалась темна площа, по якій ганяв вітер, ще далі — мавзолей готелю «Палас» і номер у ньому, де на нього чекає самотність.
Герет озирнувся, ніби питаючи Роджера, чи не надумав він усе ж таки їхати. Роджер у відповідь посміхнувся, похитав головою й вийшов. Автобус затремтів, рушив з місця, проторохтів брукованою площею і повільно покотив вулицею. Роджер стояв і дивився, як він віддаляється. Автобус уже давно зник за рогом, а він іще стояв і дивився йому вслід, аж поки холодний повів вітру нагадав йому про його власні турботи. Йому було холодно, одяг на ньому ще не зовсім висох, живіт болів, у роті відчувався неприємний присмак. Вій подивився вгору: статуя місцевого достойника безмежно самовпевненим виглядом витріщалась просто Себе поверх його голови, ніби власним прикладом закликаючи світ ігнорувати саме існування Роджера.
Рюкзак Роджер залишив у тій жалюгідній пивній. Що ж, нехай там і пропаде. Він купить собі повий, який не викликатиме неприємних асоціацій. І Роджер повільно подався до готелю «Палас». По дорозі йому раптом спало на думку, що за весь час розмови Герет жодного разу не висловив жалю з приводу того, що стусонув його в живіт.
Наступного ранку, сповнений енергії, джерело якої було йому незрозуміле, Роджер встав рано, швидко поснідав і засів у вітальні готелю з підручником доктора Конроя «Граматика валлійської мови для початківців». Він працював швидко й продуктивно протягом трьох годин, потім його мозок раптом відключився, відмовляючись сприймати щось далі без відпочинку. Та нехай, не страшно, він устиг простудіювати відмінювання чотирьох дієслів у всіх часах, законспектував усі сім правил утворення множини у валлійській мові і засвоїв способи чергування голосних (м’якого, носового й придихового).
Що ж, невеличка прогулянка йому не завадить, вона збагатить киснем його кров і підготує мозок для подальшого засвоєння знань. Увійшовши до ліфта, Роджер натиснув кнопку свого поверху, щоб залишити в номері доктора Конроя й узяти плащ, але, піднімаючись, раптом згадав, що : востаннє бачив свого плаща на Беверлі. О господи, він зовсім забув про це дівчисько! Як же так могло трапитись? Адже всього лише вісімнадцять годин тому вона перебувала у фокусі його аж яких гострих і різноманітних емоцій, проте ось минув майже цілий ранок, а думка про неї жодною го разу не зринула в його свідомості. Відмикаючи двері й кладучи книгу доктора Конроя на туалетний столик, Роджер дуже ретельно намагався знайти пояснення, цьому факту, але ні на чому не міг зупинитися. Хіба що — ця думка сформувалась у нього ніби в тумані й ще не піддавалась остаточному визначенню й усвідомленню — весь епізод я Беверлі був чимось несправжнім, заснованим на нереальності, сам же він відтоді зіткнувся з реальною життєвою ситуацією, а, як відомо, реальне завжди заступає місце нереального. І Герет, і скрутний етап, у якому той опинився, змусили Роджера забути про пустопорожнє, одноманітне розставляння пасток, викликане бажанням задовольнити фізичну потребу. Ця фізична потреба й досі була досить реальна (Роджер зітхнув), але довгонога лялька, з якою він сподівався задовольнити її, вислизнула з його життя. З іншого боку, йому дуже хотілося б забрати у неї свій плащ.
Тим часом погода стояла досить гарна і можна було погуляти без плаща. І тієї миті, коли Роджер вийшов з обертових дверей, пропахле морем повітря піднесло його настрій і ніби аж позбавило усе тіло ваги. Він ішов, він дихав, він милувався грою сонячного світла на неприступних старих вежах замку, він милувався човниками, що линули по хвилях гавані, і чайками, що линули в повітрі над ними. А вловлюючи валлійські слова в розмові біля дверей якоїсь крамнички або під тентом на розі, він уповільнював ходу й прислухався, і йому вже здавалося, що будова й звуки цієї мови стають звичними для нього. Мине ще кілька годин, у його мозку клацне таємничий вимикач, і він раптом зрозуміє: бар’єр, що стояв на шляху до вивчення чужої мови, зник. Вперед! Радість від пізнавання мови, від того, що він застосовує свої професійні здібності, сповнила його хвилюючим відчуттям власної сили й корисності, ця радість була в чомусь рідною сестрою того стану приємного збудження, що його викликало сонце й цілюще повітря. Прогулянка освіжила Роджера, він був готовий знову засісти за роботу, хоч. може, й не таку напружену. Його погляд зупинився на вітрині газетного кіоска. Правильно! Треба купити газету валлійською мовою й спокійно посидіти над нею з кухлем пива в руці, щоб розширити свої уявлення про порядок чергування голосних і, де можливо, відгадати значення слів. .Чудова ідея, типова для досвідченого і обізнаного у своїй справі Роджера, ерудита і інтелектуала Роджера, який вміє працювати головою.
Газетний кіоск порадував Роджера несподіваним скарбом: місцева газета, як виявилось, виходила й валлійською мовою. Неабияк схвильований, Роджер нетерпляче поніс її з собою. Він штовхнув двері першої ж пивнички, що трапилася по дорозі, байдужий до того, яка вона: його очі вже вишукували знайомі слова на першій сторінці.
Зовні неуважливий, а внутрішньо зібраний, готовий з головою поринути в роботу, Роджер узяв кухоль пива й пішов з ним у куток. Якийсь час він сидів і посмоктував пиво, заглибившись у газету. Та що більше в пивничку набивалося відвідувачів, які прийшли сюди в обідню перерву, то важче ставало Роджеру зосереджуватись. Вибухи сміху вдирались йому у вуха, над його головою розбивалися хвилі валлійської мови, що, достоту як Беверлі, неначе спокушала Роджера облудливою приступністю: він майже розумів те, що чув, але було безліч такого, що просто не встигало вкластись у свідомості. Нарешті він підвів голову й озирнувся довкола. Центром пожвавлення був гурт людей, що стояли коло стойки. Особливо галасливо поводилося двоє чоловіків: один у плетеній вовняній шапочці, худорлявий, меткий, з рухливим обличчям,— говорив майже не вгаваючи і весь час крутив головою, другий — кремезний, рідкозубий, лисий — безперервно реготав та раз у раз і собі докидав слівце хрипким і водночас досить пронизливим голосом. Роджер спостерігав за ними, мов зачарований: це було не згірше від газети. Чоловік у плетеній шапочці розповідав якусь історію, зображуючи кожну дійову особу і невтомно жестикулюючи й кривляючись. Його оцупкуватий лисий приятель теж брав участь у цій розповіді: він ствердно кивав і на підтвердження слів свого приятеля реготав, даючи цим зрозуміти, що сам був присутній на місці події. Навколо цієї нари утворилось кільце уважних облич: одні весь час посміхались, інші до поймалися серйозністю, то знову розпливалися в усмішках і вибухами реготу супроводжували кожну нову нісенітницю. Хазяїн пивнички, що стояв, спершись ліктями на стопку, теж був особою, вартою вивчення. На його обличчі відбивалися всі почуття, що їх у нього викликала розповідь: обурення, зневага, захват, нестримна радість,— при цьому він так гарячкував, наче йому за це платили. Одне переживання, згаснувши, негайно змінювалося іншим. Валлієць? Обличчя в нього було довгасте, жовтаво-бліде, густе чорне волосся починалося від самісіньких брів і буйно росло по всій голові, неохоче даючи місце великим відстовбурченим вухам, і зупинялося тільки коміром піджака у своєму прагненні рости й на спині. І тільки-но оповідач на мить замовк, хазяїн і собі докинув кілька слів. Роджер зразу ж помітив, що вимова в нього не така, як в інших. У всіх переважали гортанні звуки, а в його мові — плавні. Вони гавкали, він співав. Може, чоловік з Південного Уельсу? Ах, вій, Роджер, скоро зможе позначити на карті поширення говірок у цьому благодатному для лінгвіста краю.