Історія, що її розповідав чоловік у вовняній шапочці, досягла свого апогею під вибухи хрипкого реготу. Оповідач задоволено озирнувся довкола, неначе актор, що спостерігає, яке враження він справив. Ставлячи на стіл порожній кухоль, Роджер відчув, що сміх заразив і його, що він ось-ось вихопиться з його грудей. І раптом Роджер зареготав, так, голосно зареготав з оповіді, якої навіть не зрозумів. І тут він подумки відзначив, що його сусід, дуже огрядний молодик з кучерявим каштановим волоссям, щось говорить, звертаючись до нього.
— Da iawn’ wir! (Так, це чудово! (Валл.)),— сміючись, проказав огрядний молодик.
Роджер обернувся до нього й закліпав очима. Якусь мить він не міг збагнути, чому ці слова не несуть у собі для нього ніякого змісту: адже його вухо так призвичаїлося до валлійської мови, аж йому здалося просто неможливим, що зараз він нічого не зрозумів. Нарешті, ніби вибачаючись, Роджер посміхнувся й сказав:
— Я приїжджий. Валлійської не знаю.
Молодик спантеличено показав на газету.
— Але ж ви читаєте?
— Просто намагаюся розібрати деякі слова. Хочу вивчити валлійську мову.
— Он як? — Огрядний молодик кинув на Роджера погляд, в якому промайнуло невисловлене запитання, але якесь невиразне, приглушене, цей погляд ніби говорив: «А навіщо, поясни, будь ласка, звісно, якщо хочеш».
Роджеру не хотілося щось пояснювати, але він був радий нагоді зав’язати розмову. Він ніяк не міг визначити, що за людина сидить перед ним, з якого вона середовища: молодик був одягнений у дуже потертий, аж лискучий синій костюм, ЯВНО з крамниці готового одягу, і шитий до того ж зовсім не на такого, як він, і ця невідповідність надавала молодикові кумедного вигляду. Зате очі в нього були великі, гарні, а чоло під кучмою темно-каштанового волосся—високе. Роджерові, охопленому дослідницьким завзяттям, хотілося знати все про всіх, кого він бачить у цьому дивному місці, куди так несподівано потрапив, щоб зав’язати розмову. Роджер кивнув на оповідача у вовняній шапочці і сказав:
— Дивлячись на цього хлопця, я шкодую, що не розумію валлійської. Тут від його розповіді всі мало животи не порвали.
— Еге ж, Айво це вміє,— погодився огрядний молодик,— Природжений jongleur. У нього та в його приятеля Гіто,— це отой, кремезний,— можливостей збирати подібні історії — хоч греблю гати. Вони скрізь тут роз’їжджають у своєму ваговозі. Збирають брухт. А заразом, якщо трапляється, не цураються веселих пригод.
Jongleur! Хм! Вимова в цього хлопця така ж гортанна, як і в усіх у цій місцевості, але він, видно, здатний у пошуках правильного слова вийти за межі своєї орбіти. Чи вони тут усі такі?
— А міг би цей, як його, Айво, так само добре розповісти свою історію по-англійському? — спитав Роджер.
— Англійську він знає добре,— відповів його співрозмовник, старанно зважуючи слова,— але їй бракує образності. Його англійська — це мова блазня. Вона позбавлена пахощів валлійської землі.
— Давайте вип’ємо! — раптом запропонував Роджер. Йому хотілося поговорити з цим чоловіком, який так добре відчував слово,— Тобто я хотів сказати,— додав він, щоб якось згладити раптовість своєї пропозиції,— я зараз піду по ще один кухоль, то чи не наповнити й ваш заразом?
Знову огрядний молодик скинув на нього настороженим, запитливим, проте доброзичливим поглядом.
— Що ж, дякую. Ще для одного кухля час у мене є. Тільки тутешнього, звичайного гіркого.
Коли Роджер приніс йому повний кухоль, він посміхнувся й сказав:
— Мене звуть Медог.
Роджер схилив голову.
— Роджер Фернівел,— представився він. Вимовлене вголос, його ім’я прозвучало тут просто безглуздо. Це ж до смішного по-чужинському — називатися Роджером, та що й Фернівелом там, де людей звуть Айво, Гіто або Медог.
— Медог, це, ясна річ, мій поетичний псевдонім,— зауважив огрядний молодик,— За карткою соціального страхування я Хайвел Джойс. Але в Гвінеді поети ще мають один привілей: їх знають під їхніми поетичними іменами.
— А які вірші ви пишете? — спитав Роджер, якому справді захотілося про це дізнатись.
— Епічні.
— Епічні?
Молодий товстун у поношеному костюмі, що сидить поряд з ним у пивничці й п’є гірке пиво, пише епічні поезії?
— Я саме написав половину однієї поеми,— промовив Медог.— Вона буде майже така ж довга, як «Втрачений рай». Але, певна річ, я пишу її не білим віршем. Валлійська мова любить риму. І навіть зміну розмірів. Перехід від одного стилю до іншого, своєрідний колаж.
— І у вашої поеми вже є назва?
— «Гуїдім черокі»,— сказав Медог.
— Гуїдім... що?
— Черокі. Ви ж, звичайно, знаєте, що сталося з черокі, га?
— Ну, як би це сказати... Не те, щоб достоту.
— А достоту,— промовив Медог, суворо дивлячись Роджерові в очі,— з черокі сталося ось що. Коли європейські переселенці добулися до Північної Америки, то побачили, що спосіб життя індіанців їм зовсім незрозумілий. Отож більшість прибульців заходилися просто-таки безжально винищувати індіанців, але в декого з європейців час від часу виникало бажання творити добро, тобто, просвітивши індіанців, зробити їх подібними до білих людей.
А як тільки виявилося, що індіанці опираються цим добрим намірам і воліють дотримуватися власних поглядів на життя, європейці починали обзивати їх лінивими дикунами й винищувати ще завзятіше. Наприклад... Вам не набридло слухати?
— Анітрохи. Я завжди вважав...
— От візьміть володіння землею,— провадив Медог.— Індіанці не мали навіть уявлення про індивідуальне володіння землею. Земля у них була колективною власністю. А білі загарбники знали лише одну форму землеволодіння — дрібні ферми, що переходили в спадок від батька До сипа. Зразком .ощадливого господаря для них був європейський селянин.
Індіанці ж не могли збагнути цю ідею, тому білі вирішили, що воші нездатні досягти процвітання. Так?
— Так.
— А тепер,—сказав Медог і зробив великий ковток пива,- ми переходимо до черокі. То був сприйнятливий і розумний народ. Біла людина проповідувала їм прогрес, і вони слухали. З усіх індіанських племен черокі найдалі просунулися шляхом білої людини. Черокі всотували в себе всі її поради: обробляйте землю, продавайте те, що маєте з неї, прилучайтеся до наших цінностей, і ми будемо ставитися до вас так само, як ставимось один до одного. І черокі все те робили. Вони стали фермерами, і ковалями, і ткачами, і прядильниками. На початку дев’ятнадцятого століття вони винайшли складове письмо і почали випускати свою газету. Вона називалася «Фенікс черокі». Але цей один-однісінький фенікс так і не відродився з попелу. Він загинув у своєму охопленому полум’ям гнізді.
— Що ж сталося? Боюсь, я не...
— Стався Акт Ендрю Джексона про виселення всіх індіанців,—відказав Медог,—В одна тисяча вісімсот тридцять першому році,— Він вимовляв слова по складах, хрипко й чітко, голос його був сповнений зневаги.— їх зігнали з родючих земель у пустку. І добрих індіанців, і поганих. І тих, що хотіли пристосуватись, і тих, що не хотіли. І мудрих незайманих дівчат, і дурних незайманих дівчат. Черокі переселилися з усіма іншими індіанцями під дулами рушниць, покинувши і свої ферми, і шляхи, і кузні, і друкарський верстат, на якому друкували газети, і бібліотеки.