І це нікого не обходило, оскільки біла людина зажадала їхньої землі.
Роджер глянув у той кінець залу, де була стойка. Айво в своїй сміховинній вовняній шапочці взявся розповідати щось нове, і темпе, немов гумове, обличчя хазяїна розпливалось у задоволеній посмішці. Роджер знову обернувся до Медога.
— Ну, добре, ви розповіли те, що стосується черокі. До речі, гарна тема для епічної поеми. Але чому Гуїлім?
— Можна назвати індіанця черокі Гуїлімом,— промовив Медог пристрасно, але не підвищуючи голосу.— Можна назвати його Даєм, можна — Янтом, можна — Х’ю або Хайвелом, можна — Беретом або Гіто, можна дати йому яке завгодно ім’я.
Роджер на якусь хвилину замислився.
— Розумію. Ви створюєте безперервну паралель.
— Що ж, можна назвати це й так,—відповів Медог.
— Але,— не вгавав Роджер,— у чому ви вбачаєте точний історичний еквівалент? Які акції англійців щодо валлійців рівнозначні вигнанню індіанців-черокі з їхніх земель?
Англізація,— відповів Медог,— Духовне пограбування. І те, що долини Південного Уельсу розрито вугільними шахтами, а населення перетворено на троглодитів, які не знають навіть своєї рідної мови. Викачування незліченних багатств з уельських надр, за які нам не заплачено й пенні. .
Медог, вочевидь, ладний був вести далі цей перелік, але Роджер розпачливо замотав головою:
— Досить. Я вас зрозумів.
Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Роджер сказав:
— Що ж, хоч би як там було, а я з тих англійців, які хотіли б зробити деякі відшкодування. Бодай шляхом вивчення кельтських мов.
— Це те саме, що купити одну ковдру для всієї резервації,— мовив Медог.
— Ваші слова несправедливі, і ви це знаєте.
— Можливо,— погодився Медог.— В усякому разі мені не слід було такого казати, бо я п’ю ваше пиво.
— До біса пиво. Я вважаю себе цивілізованою людиною з властивою цивілізованій людині зацікавленістю мистецтвом. Я питаю поета, про що він пише, і наступної хвилини дізнаюсь, що я заражена геноцидом тварюка, яка вигнала індіанців-черокі з їхніх земель і пограбувала Південний Уельс, причому все це з власної волі.
— Не ви. Ваш народ.
— Я не народ. Я — це я.
— Давня проблема,— сказав Медог. Раптом він посміхнувся,— Поговорімо краще про поезію.
— Гаразд, поговорімо. Мене цікавить система валлійського віршування. Чи не могли б ви допомогти мені розібратись у ній, коли я до неї доберусь?
— Залюбки відповім на всі ваші запитання. Але спершу вам, звичайно, треба довести до певного рівня знання валлійської мови. Зокрема дістати належне уявлення про чергування голосних, бо воно впливає на творення віршованих розмірів.
— Я саме намагаюся розібратися в цьому. Доктор Конрой...
Їхня розмова перескакувала з одного на інше. Медог узяв газету і, водячи пальцем по рядках, знайшов приклади зміни слів.
— Ану, спробуйте привчити вухо до довготи складів,— сказав він.—Зараз я прочитаю чотиривірш. Намагайтеся, скільки зможете, простежити за cynghanedd (Строфічна форма, поширена у валлійському класичному віршуванні). Зводиться це до системи...
Раптом щось велике й квадратне схилилося над ними. Гіто — його широка лисина нетерпляче полискувала в електричному світлі,— явно хотів перемовитися про щось із Медогом. Він кинув на Роджера швидкий винуватий погляд і, здавалося, вже збирався вибачитися за те. що перебивав розмову, але передумав і квапливо, схвильовано заторохтів по валлійському. Медог вислухав його й похитав головою. Гіто, підвищивши голос, вистрілив у нього двома чи трьома запитаннями; Роджеру, в усякому разі з інтонації, здалося, що то, певно, запитання. Він уже був вирішив знову зайнятися газетою й почекати, поки Гіто закінчить і піде, але не встиг схилитися над текстом, як серед зливи валлійських слів раптом почув: «Дік Шарп».
Непорушно завмерши на місці, на свій подив, напружено дослухаючись, Роджер виразно вловив у відповіді Медога ім’я «Дік». Він силкувався вловити бодай якийсь уривок змісту, але розмова була надто швидкою і складною для його розуміння, і він спрямував свою увагу на газетні рядки перед очима; водночас він потягував пиво й вдавав, ніби втішається безтурботним спокоєм, якого зовсім не відчував.
Гіто, здавалося, був прикро вражений. Він знову почав щось говорити, замовк на середині речення, спересердя здвигнув широченними плечима й подався назад до Айво, який стояв біля стойки. Медог з хвилину дивився йому вслід, потім обернувся до Роджера.
— Щось важливе? — спитав Роджер.
— Та ні, всього-на-всього місцеві справи. Оте паше одвічне баришництво.
— В буквальному розумінні? Торгівля кіньми?
— Та ні, я кажу фігурально,— відповів Медоґ, Обличчя в нього, подумав Роджер, зараз зовсім непроникне, неначе ця розмова для нього неприємна,—А тепер візьмімо cynghanedd в такому прикладі. Це трохи...
— Хвилинку,—перебив його Роджер.—Я не можу поринути у високі матерії, поки не задовільню вульгарну цікавість, яка не дає мені спокою.
Медог зітхнув, але сказав:
— Питайте.
Роджер нахилився вперед.
— Ви знаєте людину на ім’я Дік Шарп?
Запала коротка мовчанка, потім Медог відповів:
— Звичайно, знаю.
— Що він за один?
— В якому розумінні?
— Ну,— Роджер відчував, що став на шлях, який нікуди його не приведе.— Як ви гадаєте, він сподобався б мені, якби я з ним познайомився?
— Я не настільки добре вас знаю, щоб вирішувати, хто може вам сподобатись, а хто ні,— відповів Медог.
— Але ж дещо ви про мене знаєте,— заперечив Роджер.— Знаєте, зокрема, що я цікавлюся системою класичного валлійського віршування. А тепер уявімо, що тут з нами Дік Шарп. Чи могли б ви розмовляти з ним про поезію і наводити приклади cynghanedd?
— Міг би,— відповів Медог.— Безперечно, міг би. Проте це нічого не дало б вам для розуміння того, що він за людина. Наша культура жива. Люди, які цінують мистецтво слова, у нас не маленька колонія прокажених, як у вашій країні.
— Та годі вам про мою країну,— зітхнув Роджер.— Я бачу, ви не на жарт не любите англійців.
— Я ж черокі,— відказав Медог.
Було ясно, що він розсердився на Роджера за розпитування про Діка Шарпа і що злість розбуркала в ньому підозру і ксенофобію.
— Що ж, мабуть, краще облишити цю тему,— сказав Роджер.— Ви недвозначно дали мені зрозуміти, що не бажаєте говорити про Діка Шарпа, вам не сподобалося навіть те, що я згадав його ім’я. Але мені хотілося б спробувати ще раз.
Він глянув через стіл на Медога. Як більшість товстунів, Медог не міг довго зберігати сердитий вигляд: подвійне підборіддя вперто надавало його обличчю доброзичливого виразу. Проте він щосили намагався показати, що незадоволений, а тому супив брови й стискав губи.
— А якщо я скажу вам, що недарма стромляю носа у ваші місцеві справи?
— Але ж ви самі сказали, що з вашого боку це вульгарна цікавість,— відгукнувся Медог.
— То було самоприниження.
— Ми тут не розуміємо, що таке самоприниження. Гаразд, тоді я вам скажу дещо для вас зрозуміле. Я друг Герета.
— Якого Герета?
— Горбаня.
Медог повільно повернувся на своєму місці й подивився на Роджера.
— І ви вважаєте, що це дає вам право втручатися в кожну тутешню чвару?
— Отже, ви визнаєте, що чвари існують. .
— Я не визнаю нічого,— відказав Медог.
— А чого Гіто такий стурбований? Його переслідує Дік Шарп?
— А хто ви, зрештою, такий? Журналіст, чи що?
— Я філолог. З професійних міркувань вивчаю валлійську мову і займаюсь Тут саме цим. І не маю ані найменшого наміру втручатись у будь-які вендети або викликати невдоволення місцевої мафії.
— Не говоріть у такому тоні. Ми не вважаємо це смішним.