поклавши собі й далі будь-що чинити його, але кінець кінцем повернули назад і відступили. Якби йому вдалося поговорити з ними, викликати за якихось щасливих обставин на відвертість, змусити їх розкритись, він, можливо, з'ясував би, яке саме лихо загрожує Герету. Медог, безумовно, в розмові з ним навіть і не збирався бути відвертим, так само як і Ґерет.
Айво, який мав, очевидно, неабияку інтуїцію, мабуть, здогадався, що Роджер силкується знайти привід зав’язати розмову, бо кивнув, посміхаючись, на газету й сказав:
— Шукаєте роботу, га?
— До деякої міри—так.
— Але ж ви не розмовляєте по-валлійському. Тільки, схоже, вчитесь.
— Еге ж.
— Я таке вже бачив,— промовив Айво.— Трохи пособачаться говорити по-валлійському — і вже хочуть дістати роботу в школі. Бо в школі часом трапляється гарна робота, тільки тому, хто не розмовляє по-валлійському, її но дають.
— В усякому разі, у нас тут не дають,— потвердив Гіто, кивнувши головою.
— Бачу, від вас нічого не приховаєш,— сказав Роджер. Підсунувши стільця, вій сів за стіл навпроти приятелів.— Ви вгадали: я справді шукаю викладацьку роботу. (В Упсалі, де повно блондинок. Але навіщо вдаватись у такі тривіальні деталі?) І вивчаю валлійську мову. Та я тільки почав і, мабуть, потрібно буде чимало часу, щоб навчитися говорити пристойно.
— Та не треба багато часу, друже,— сказав Айво, заперечливо махнувши рукою.— За два-три тижні ви будете знати не менше, ніж оті люди, про яких я кажу. Я не перебільшую. Все, що від них вимагається, коли їх беруть на роботу,— це сказати в комісії по-валлійському хоч кілька слів. Зможете сказати «Sut yr ydych chwi heddiw?» (Як вам ведеться? (Валл.))— і вас візьмуть.
— А дітлахи навчать вас решти,— промовив Гіто.— Особливо лайки.
— Однаково я вважаю,— відповів Роджер,— що швидше вивчу мову тоді, коли потраплю в таке місце, де весь час чутиму, як розмовляють по-валлійському, і сам матиму можливість говорити.
— Може, Маріо візьме його до себе — помагати тут у пивничці? — зауважив Гіто.
— Нічого не вийде,—сказав Айво.—Для цього треба бути в профспілці. На будь-яку роботу в ресторан або в бар беруть тільки членів профспілки.
— А хто це Маріо? — спитав Роджер.
— Тутешній хазяїн,— відповів Айво.— Він італієць. Потрапив в Уельс як військовополонений у тисяча дев'ятсот сорок третьому році. А тепер каже, що тут його дім. Ні разу не їздив до Італії. По-валлійському розмовляє як тубілець. Тубілець з Італії.
— А от англійської навчитись не може,— докинув Гіто.
— Просто не хоче, друже. Ніяк не подарує англійцям, що вони взяли його в полон.
Роджер подивився в другий кінець залу на хазяїна, який, закачавши рукави на дужих руках, без кінця протирав одну й ту саму склянку і палко сперечався про щось із клієнтом. В усякому разі, Роджер прийшов саме до такого висновку, побачивши, як хазяїн грає бровами й відкопилює губи, хоч, можливо, він всього-на-всього висловлював співчуття людині, яку спіткало нещастя.
— Ну, він нікого, крім члена профспілки, не візьме. І, мабуть, аж ніяк не схоче найняти англійця,— промовив Гіто.
— Ні, навпаки, схоче,— сказав Айво.— Він би залюбки покомандував англійцем.
— Я оце подумав...— почав був Роджер.
— Про що саме?
— Розумієте, платня мені не потрібна. Я тут у тимчасовому відрядженні, поки вивчатиму валлійську мову. Отже, для мене питання про заробіток не стоїть. Мені треба просто бути серед людей, що розмовляють по-валлійському.
— Тоді займіться торгівлею, попрацюйте за комісійні.
— Найміть ятку на ринку.
— Готуйте чай на якомусь будівництві. А втім, ні, для цього теж треба бути членом профспілки.
— Продавайте програми на футбольних матчах.
— Та будьте ж серйозні,— сміючись, попросив їх Роджер.
— А ми серйозні, як ніколи, друже,— відповів Айво.— Немає нічого складнішого за те, про що ти нас оце попросив. Та хіба візьмуть на роботу людину', яка каже, що працюватиме задурно? Хазяїн зразу ж подумає, що тут щось не те і що краще не встрявати в це діло. Хіба не так?
— Ну, зрозуміло, я не наполягаю, щоб мені нічого не платили. Я просто хотів сказати, що це не має для мене значення. Ось послухайте, що спало мені на думку,— Роджер наближався до своєї мети, і його серце забилося швидше.— Чи знаєте ви Герета з Лланкрвіса?
Обидва завмерли й насторожились.
— Я помітив,— провадив далі Роджер, втрачаючи впевненість,— що він сам усе робить у своєму автобусі й ніхто йому не допомагає.
— М’яко сказано,— зауважив Гіто.
— Майстерно применшено,— докинув Айво.
— Як ви гадаєте, чи не міг би він узяти помічника? Когось на кілька тижнів, щоб...
— Щоб що? — спитав Айво.
— Та щоб помагати,— відповів Роджер. Вія відчував, що голос його звучить фальшиво й невпевнено. Але ж, кінець кінцем, він нікого не намагається обдурити. Чому він почуває себе, мов шахрай? — Тобто збирати плату за проїзд, вести бухгалтерію, заправляти автобус — одне слово, все, що треба.
Айво поставив склянку. Його темно-карі очі втупилися в Роджера.
— Гаразд, містере,— промовив він нарешті,— То ось чому ви крутитеся тут весь час? Ану кажіть, в яку це гру ви граєте?
— Граю?
Гіто нахилився до нього:
— На кого ти працюєш?
Роджер раптом відчув страшенну втому. Ніколи ні йому, ні якомусь іншому сторонньому не продертися крізь це густе сплетіння підозр.
— Я працюю на себе,— відказав він,— але це не має значення. Моя розповідь здається вам настільки неправдоподібною, що ви нічому, абсолютно нічому не повірите. Тому облишмо цю розмову. Мені треба вивчити валлійську мову, для цього я сюди приїхав, що ж до роботи, то вона мені, власне, не потрібна, але я подумав, що швидше вивчу цю мову, коли влаштуюсь на автобус і добуду серед людей, які весь час розмовляють по-валлійському. Тут я познайомився з Геретом і чув, що кажуть про нього й Діка Шарпа.
Айво глянув на Роджера пильно й оцінююче.
— Отже, ви дещо про це знаєте? — замислено спитав він,— Що ж саме?
— Детально — нічого. Тільки те, що Дік Шарп як може псує життя Герету, щоб той здався й продав свій автобус. А коли в Діка Шарпа буде на руках уся колода, він зіграє з компанією «Дженерал» на велику ставку.
— І Герет останній, хто ще тримається,— промовив Гіто наче сам до себе.
— Так. Отже, тепер вам зрозуміло, чому я подумав: може, мені варто було б пристати до Герета хоч би на кілька тижнів і допомогти йому. Я кажу вам про це, бо мені здається, що...
— Та годі, містере: вам здається те, вам здається це, досить сердито перебив його Айво.— Звідки ви до нас приїхали?
— З Лондона.
— А знаєте, що вам треба зробити, коли ви маєте хоч крихту здорового глузду?
— Що? — спитав Роджер, уже здогадуючись, що зараз скаже Айво.
— Повернутися прямісінько до свого Лондона, містере, і вивчати валлійську мову по тому клятому телебаченню.
Він підвівся, Гіто теж, і обидва вийшли. Роджер повільно побрів до стойки, звелів Маріо налити йому ще один кухоль, той мовчки його обслужив. (Мовчки — від утоми? Чи тому, що не любив англійців? Чи тому, що не вмів розмовляти по-англійському?) Роджер сів у кутку і, посьорбуючи пиво, замислено просидів у пивній, аж поки вона не зачинилась. Усі пиріжки давно вже поїли відвідувачі. Але йому їсти не хотілося.
— Так, пас буде восьмеро,— промовив чийсь голос по-англійському, коли Роджер проходив повз конторку портьє.— Тобто я хочу сказати, що вечерятимуть восьмеро. Не маю уявлення, скільки точно чоловік прийде до нас перед тим на чарку, можливо, дехто захоче залишитись повечеряти, але вони платитимуть за себе самі. Я ж беру на себе відповідальність тільки за вісьмох.
Говорив чоловік років тридцяти п’яти, в окулярах у роговій оправі, в костюмі в дрібну світлу смужку, застебнутому на всі ґудзики. Він з самовпевненим виглядом звертався до красуні брюнетки, що сиділа за конторкою портьє, і від нього аж віяло моторністю й спритністю. Його ноги в гарних черевиках стояли на товстому килимі так, наче ніколи не ступали по чомусь іншому. Пройда, ділок. Отже, й такі тут теж є.