— Я?—вона заперечливо махнула рукою.— У мене двоє дітей, яких треба доглядати. Крім того, я зовсім не розбираюсь у політичній економії.
Це була одна з тих заяв, які насправді говорять набагато більше, ніж здається на перший погляд, водночас вона виключала її подальше обговорення, в усякому разі, поки що. Адже для того, щоб продовжити цю тему, треба було б спитати: «А чому ж тоді ви пішли за нього заміж?» В інший час і за більш сприятливих обставин Роджер з превеликим задоволенням поставив би їй це і подібні до цього запитання, але зараз, після п’ятихвилинного знайомства, таке навряд чи було можливе. Тому він спитав, чи подобається їй жити в Уельсі. Вона відповіла, і на мить зажура зникла з її обличчя.
— Та я ніде більше й не бувала, хіба що в дитинстві. Я вчилася тут в університеті, а Джералд саме починав тоді викладати — отак ми й познайомилися. В дорослому віці я ніде, крім Північного Уельсу, не жила. Тут наче в Ланкашірі, звідки я родом, тільки краще.
— Чому краще?
— Ну, ці місця мені більше подобаються. Тут я ще ніби трохи на чужині — я небагато подорожувала, і така ситуація мене хвилює. Не тому, що місцеві жителі не схожі на людей, які живуть у Північній Англії, навпаки, вони такі ж відлюдкуваті й небалакучі, але сповнені прихованої пристрасті. Мабуть, я й сама така. Але валлійці, сказати б... Валлійці більш кручені!
— Кручені?
— Ну, становище в них таке, що доводиться крутитись.
Та й життєві обставини в них складніші: тут і приналежність до переможеної нації, і націоналізм, і методистська церква, і плановість. Так-так, вони ще й досі ставляться до сім’ї майже як євреї і серйозно сприймають навіть далеких родичів. Вони здатні дужче ненавидіти і, мабуть, дужче любити. . . „т
— Зрозуміло,— Роджер допив своє віскі.— Щодо здатності дужче любити, то це сумнівно, а от дужче ненавидіти — це безперечно. А взагалі,— мовила вона, дивлячись просто себе,— так воно завжди й бувай. Люди знаходять об’єкт для ненависті значно легше, ніж для любові.
Не встиг Роджер відповісти, як біля самісінького його вуха розлігся гучний і нещирий сміх. Лисуватий чоловік, прихильник південно-східного лондонського акценту, власник окулярів без оправи, хитався поряд і розхлюпував з келиха вино.
Та цьому ціни немає,— казав він між вибухами реготу •— Обов’язково розповім Карлу, тільки-но побачу його.
Джералд Твайфорд,— судячи з усього, саме йому належав жарт, від якого старанно здригався в конвульсіях його співрозмовник,— завчено посміхнувся.
— Сподіваюсь, він буде на вечірці у Роберта,— промовив Твайфорд.— Не забути б піти туди, бо треба дещо обговорити з Джоном і Меріон. Ви там будете?
— Як пощастить вирватися,— відповів лисуватий чоловік. З того, як він розтяг останній склад у слові «вирватися», стало зрозуміло, що його туди не запрошено.
Роджеру хотілося відійти подалі, щоб не чути їхніх голосів, але зробити так—означало б покласти край розмові з місіс Твайфорд. Як би забрати її з собою? Він уже почав обмірковувати цю проблему, коли до них підійшов Твайфорд і, не звертаючи уваги на Роджера, грубо кинув дружині:
— Час вечеряти. Ти готова?
— Я прийду, як тільки доп’ю.
— Стіл уже накрито. Не можуть же вони чекати без кінця.
— їм і не доведеться.
— Якщо ти не прийдеш через п’ять хвилин,— сказав Твайфорд, стримуючись, щоб не підвищити голосу,— можеш взагалі не приходити.
Він рвучко відвернувся й пішов геть. Південно-східний лондонець, який з неприхованою цікавістю спостерігав цю сцену з-за плеча Твайфорда, подався слідом за ним до обідньої зали.
— Ух! — її раптом аж пересмикнуло,— Який він гидкий!
Як на Роджера, то гидкими були обоє чоловіків, але, оскільки вона сказала не «вони», а «він», то у нього мимоволі вихопилось:
— Хто?
— Доналд Фішер. Мене аж нудить, коли я бачу його бридке лицемірне обличчя. Весь він якийсь брудний. У нього такий вигляд, що мимоволі здається: виправитись йому може допомогти лише чимала доза чогось такого — навіть по знаю чого...
— І мені страшенно неприємний його голос,— промовив Роджер.— Навіть якби вій говорив з-за ширми, все одно з голосу було б ясно, що це сноб і брехун.
Він уже здогадався, що Доналд Фішер — це отой чоловік з південно-східної частини Лондона.
— Так, я теж не можу терпіти його голосу,— сказала вона і з огиди навіть заплющила очі.
— А хто він в біса такий?
— О, якийсь задрипаний знавець літератури, викладає тут у нас на англійському факультеті. Проводить своє життя в поїзді, так само як і Джералд. Постійно їздить в Лондон робити собі кар’єру на коктейлях та вечірках. Але Джералд принаймні знає людей, імена яких називає. Відверто кажучи, він не намагається створити видимість успіху, він справді досягнув його. В своєму світі,— додала вона й замовкла. Було зрозуміло, що вона вирішила не вести далі наступ по всьому фронту на достойності свого чоловіка в присутності незнайомця.
Біля них з’явився Брайант, кіп рухався цілеспрямовано, мов величезний вугор, що пробирається до місця нересту.
— Йдете вечеряти, Дженні? — спитав він, проходячи повз місіс Твайфорд. В його голосі вчувався звичайний спокій і бадьорість.
«Дженні»,— подумки повторив Роджер. Це ім’я багато що сказало йому про неї. Тепер він міг — точніше вважав, що, трохи напруживши уяву, зміг би скласти собі безпомилкове уявлення про її батьків, які на півночі Англії двадцять п’ять (двадцять сім? двадцять вісім?) років тому дали своїй дочці ім’я «Дженні». Чи це ще одна з його дурних ілюзій, яких останнім часом у нього стало так багато?
— Я мушу йти,— сказала Дженні.
Її чоловік — впливова людина із зв’язками в Лондоні, дома двійко дітей, яких доглядає прислуга, а її місце за столом порожнє.
— Випийте ще,— запропонував Роджер,— щоб збадьоритись.
Вона заперечливо похитала головою.
— Якщо мені чогось і бракує, то не вина. За вечерею його буде скільки завгодно.
— Там можете від нього відмовитись. Вам треба випити саме зараз, до того, як ви підете туди.
Вона обернулась до нього, її великі очі розглядали Роджера так, ніби вона досі як слід його не бачила.
— Ви одружені?
— Ні.
— Тоді чому ж ви так добре все розумієте?
Роджер хотів відбутися запитанням: «Ви так вважаєте?», але тут йому на думку раптом спало, що він може бути з нею таким же відвертим, як вона з ним.
— Я бачу, що ви посварилися з чоловіком і вам хотілось би покарати його, не пішовши на вечерю, але я також бачу, що ви не можете присилувати себе завдати йому такого тяжкого удару.
— Ні, це можу,— зітхнувши, погодилась вона,— зате тепер я з вами вип’ю.
Роджер квапливо пішов до стойки і взяв великий келих хересу. (Шкода, що вона п’є таку водичку). Народу поменшало, і його обслужили швидко, але все ж таки не досить швидко, бо коли він повернувся назад з хересом, цей шакал Доналд Фішер стояв, конфіденціально схилившись над Дженні й обдаровуючи її посміхом, в якому співчуття мерзотно поєднувалося з насмішкою. Було очевидно, що його послав по неї чоловік.
— Ось ваш херес,— сказав Роджер, не звертаючи на нього уваги, і простягнув келих.
— Дженні зараз іде вечеряти,— повідомив Доналд Фішер.
— Я спочатку вип’ю,— сказала вона.— Дякую.— І взяла келих.— Перекажіть Джералду, що я скоро буду. їжте суп без мене. Я його не хочу.
— Ми супу не їмо. Ми почали з грейпфрутів.
— Ненавиджу грейпфрути. Я краще вип’ю цей келих хересу і закінчу розмову з містером...
— Фернівелом,— підказав Роджер.
— ...з містером Фернівелом. Будь ласка, підіть заспокойте Джеральда.
Фішер не йшов.
— Мені здається, ви зробили б це краще за мене. Ви його дружина. І знаєте, як з ним поводитись.
— О господи,— стомлено мовила Дженні,— Та хіба дружини знають, як поводитися з своїми чоловіками?
Доналд Фішер вичавив із себе свій фальшивий смішок.
— Я ухилився від матримоніальних уз, бо відчував: це може ускладнити моє життя. А ви просите, щоб я взяв на себе делікатну місію посередника між вами і Джералдом.