Він кивнув.
— Беззастережно.
Незабаром вони розійшлися по своїх кімнатах. Роджер запустив був кілька пробних куль, але без особливих сподівань на блискавичний успіх. Адже за день вона подолала на своїй таратайці чималу відстань, зупиняючись лише для того, щоб чогось перехопити. («Я купила трохи риби із смаженого картоплею і з’їла все просто на вулиці»). Ні, нехай вона відіспиться. На штурм він піде завтра.
Наступного ранку Роджер встав удосвіта. Він старанно поголився і причепурився. Востаннє оглядаючи себе в дзеркалі, він помітив на нічному столику розгорнуту книжку. Це була «Граматика валлійської мови для початківців» доктора Конроя, видрукувана в Понтіпулі 1904 року. За планом, заздалегідь накресленим ним самим, Роджер мав розпочати вивчення праці доктора Конроя саме цього ранку. Проте він не шкодував, що план доведеться порушити.
Не можна сказати, щоб він збирався байдикувати. Він приїхав сюди вивчати валлійську мову. Філологія — це його фах, а фахівець повинен постійно розширювати знання зі свого предмету. Проте Роджер бажав одночасно розширити й коло зв’язків з особами жіночої статі. Він з’ясував, що в університеті Упсали є великий факультет кельтських мов, і мав підстави сподіватися, що коли додасть до свого вченого обладунку знання валлійської, а можливо, й ірландської мови і зробить власний, хай незначний, внесок у кельтську філологію, то зможе дістати роботу в Упсалі. Роджеру кортіло переїхати туди, бо йому подобались високі на зріст, біляві дівчата з гарними зубами, а їх, він знав, в Упсалі хоч греблю гати.
Вивчивши книжку доктора Конроя, а також побувши місяць або й два в місцевості, де більшість населення розмовляє по-валлійськи, Роджер сподівався підвищити свій професійний рівень, щоб потім націлитися безпосередньо на Упсалу. Та здійснення цих планів потребувало чимало часу, а його плотські бажання надто вже йому дошкуляли. Роджеру часто спадало на думку, що краще було б, якби милостивий творець усього сущого якось по-іншому розв’язав проблему продовження роду людського. Нехай би, скажімо, статевий потяг прокидався в людині раз на три роки, а решту часу вона жила спокійно. Homo sapiens, вважав Роджер, надто хтива тварина. Та що вдієш, коли в людей заведено саме так, а не інакше! Учора ввечері по приїзді він не нагледів у готелі підходящої здобичі. Дівчина, що сиділа за конторкою портьє, виявилась класичною валлійською красунею, але саме де й було погано: така красуня, до того ж з місцевих, безперечно має дружка. В подібних справах Роджер був реалістом. Зрештою, йому вже сорок, ні молодістю, ані багатством він похвалитися не може, та й особливою вродою теж. Усі свої перемоги він здобув упертістю й умінням не пропустити слушної нагоди.
Рішуче настроєний, він рано спустився поснідати, потім зайнявся підготовкою. Беверлі піде не було видно вона, певно, з тих дівчат, які звикли спати допізна і, можливо, навіть не уявляв, що в когось заведено інакше. Роджер випросив на готельній кухні пакунок з холодним обідом, купив у винному магазині на тій же вулиці, що й готель, дві пляшки рейнвейну й запхав усе це в чистий рюкзак. Після цього приніс із номера свій плащ, акуратно поклав його біля себе в крісло й усівся у вестибюлі, стежачи за дверима ліфта. Він будь-що підстереже Беверлі, коли вона спуститься снідати, й рішуче нагадає про їхню домовленість. І ніякі спроби відмовитися, послатися на забудькуватість або зміїну настрою їй не зарадять. Красуня-брюнетка за столиком портьє кинула на Роджера холодний і, як йому здалося, трохи насмішкуватий погляд, коли вій влаштувався, мов кіт навпроти мишачої нірки, але він був досить загартованим чоловіком, щоб зважати на подібні дрібниці. Відколи він себе пам’ятав, його стосунки з жінками завжди ґрунтувалися на розрахунку: хапай що можеш — і гайда далі.
Близько десятої Беверлі вийшла з ліфта. Роджеру довелося нагадати їй про те, що вони збирались поїхати прогулятися в гори, і після того, як він дав зрозуміти, що не дозволить їй порушити обіцянку, вона з властивим їй невимушеним і безтурботним виглядом погодилась їхати — мовляв, хай буде по-вашому, не люблю сперечатися, та й, зрештою, мені однаково — робити це чи щось інше. Поснідавши під його пильним оком, вона піднялася до себе, потім знову спустилась і тут раптом усе пішло як слід. Не зволікаючи, Беверлі повела Роджера на подвір’я, стягла моторолер з підпори, завела деренчливий моторчик, скочила в сідло й показала йому на сидіння ззаду.
— Куди їхати? — гукнула вона крізь тріскотняву вихлопів.
— Ліворуч,— відповів він.
І вони поїхали, кривуляючи серед машин. Будинків поступово поменшало, дорога пішла вгору, підтверджуючи
Роджерові теоретичні знання місцевості, і день, їхній чудовий день, розпочався.
Навіть погода була з ними заодно. Сонце визирнуло з-за хмар і розігнало густий туман; небо з білястого стало перлисто-сірим, потім блідо-голубим і нарешті яскраво-блакитним.. Над кущами вересу закружляли бджоли. Такий день — це ніби поріг, на якому зустрічається остання мить літа з першою миттю справжньої золотої осені. Роджер з насолодою вдихав повітря, настояне на солоних пахощах моря і пахощах диких гірських квітів. Моторолер дерся дедалі вище, його товсті маленькі шини підминали під себе круту звивисту дорогу, Роджер добропристойно тримав руки в себе на колінах, але на поворотах, коли його притискало до Беверлі, по жилах його наче пробігав електричний струм — хоч кричи, і край!
А втім, це не заважало йому милуватися горами, і те, що він бачив, вражало його. Він аж ніяк не сподівався потрапити в таку дику й безлюдну місцевість. Довкола, десь зовсім близько за обрієм, лежали міста і, судячи з карти, висота над рівнем моря була тут зовсім незначна, а проте всі його чуття підказували, що це — справжні гори: суворі, прадавні й неприступні. Вівці обурено дріботіли геть, коли вони з Беверлі, об’їжджаючи круті кам’янисті осипи, вихоплювалися з-за повороту. Потічки прокреслювали долини; жирні ґави розгулювали по убогій траві. Чи то були круки? І невже там, угорі, ще водяться орли?
Сонце висіло над головою й добряче припікало. Саме час відпочити, попоїсти й віддатись утіхам. Роджер заходився вишукувати підхожу місцинку — таку собі спальню просто неба, сховану від цікавих очей. Ага, ось там, трохи вище. Чаша, встелена вересом і оточена зусібіч кам’яними брилами.
— Зупинімося тут.
— Добре.
Беверлі була сама слухняність, вона неначе втратила власну волю тієї миті, коли вирушила в дорогу. Вони злізли з моторолера, Беверлі поставила його на підпору й пішла кам’янистою стежкою вгору слідом за Роджером.
— Ось тут,— сказав він, опускаючи на землю рюкзак.— Шкода, немає струмка охолодити вино. Та всього мати не можна.
— Але ж у пас є все,— стиха промовила Беверлі.— ї сонце, і дозвілля, і оцей чарівний краєвид!
Ще не все, люба, не все. Все буде трохи пізніше.
Гарні зуби Беверлі перемелювали все, що він їй давав, вино з бульканням вливалось у її ніжно-біле горло. Нарешті, липка від апельсинового соку, обважніла від вина, вона відкинулась на Роджерів. плащ, який він розіслав на пружному вересі, влаштувавши щось схоже на матрац. Сорочка висмикнулась у неї з джинсів, відкривши смужку ледь засмаглого живота з непорочним пупком. Кожна лінія її розслабленого тіла промовляла про готовність до втіхи — і ні про що інше.
Роджер допив вино и жбурнув паперовий стаканчик геть. Потім ліг поряд з нею на плащі, припав губами до її губ і поклав гарячу руку на її оголений живіт. Увесь світ обернувся раптом на два найпростіші начала — чоловіче й жіноче. Він був чоловічим началом, вона — жіночим, а вкупі вони утворювали всесвіт.
Та Беверлі зразу ж відвернула від нього своє обличчя й перекотилась на бік, відірвавши в такий спосіб жіноче начало світу від чоловічого. Не обурено, не злякано, а якось зневажливо-лінькувато, і це було найдошкульніше.
— Не треба.
Він чекав. Два слова? І все? ,
Вона сіла. Та сорочку в джинси не заправляла. її рухи, лінькуваті й до цього, нітрохи не пожвавішали,— неначе він був мухою, яку вона відігнала геть.
— Чому не треба? — спитав він.
Вона знизала плечима:
— Хіба обов’язково потрібна причина?