Герет плавно загальмував, і автобус, здригнувшись, зупинився, пасажири, які досі голосно перемовлялися між собою, замовкли й посунули між рядами сидінь до виходу — всі за винятком жінки років за п’ятдесят, в якій Роджер упізнав місіс Аркрайт, ту саму, що розводилась у пивничці про свого Х’юберта і свій намір повернутися до Болтона.
— Я спитала їх, чи їм не соромно,— казала місіс Аркрайт через плече,— чи не соромно, що беззахисна жінка тягає вантажі, від яких і коняка може надірватися.
Вона зверталася до якогось чоловіка, і той лише стомлено й покірливо кивав головою на знак згоди. Роджер подумай, що цікаво було б знати, про що говорить ця жінка, але зразу ж і забув про неї, бо повз нього звабливою ходою йшла красуня брюнетка в замшевому пальті й дивилася кудись просто себе, паче даючи Роджерові зрозуміти, що їй відомо, які паскудні думки снуються в його голові.
Вона ступила в сутінки, що густішали на очах. Сама? Така дівчина — і піде безлюдним схилом одна, беззахисна?, У Роджера вже майнула думка про те, що треба, зрештою, не мовчати, сказати їй щось, пожартувати: мовляв, залицяння — непогана розвага для чоловіків середнього віку, та в цю мить голос Герета повернув його до дійсності:
— Місіс Аркрайт знову осідлала свого улюбленого коника.;
—' Ви маєте на увазі оту жінку, що була тоді в пивній?
— Так, англійку,— терпляче пояснив Герет,
— А який у неї улюблений коник?
— Ящики для сміття,— мовив Герет.
Роджер чекав, що він скаже далі, але схоже було — нічого. Вони стояли біля автобуса, мотор якого, вистигаючи, кілька разів тихенько і з присвистом зітхнув, наче худоба, що поринає в сон після тривалої денної роботи. Було темно і досить холодно, а Роджер мусив добиратися до теплої постелі аж чотири милі.
— Що ж,— мовив він і замовк.
Герет стояв у глибоких сутінках, наче дольмен. В усьому світі, здавалось, уже споночіло, лише сюди, на західний край землі, ще падали тьмяні відсвіти від довгих золотавосріблястих пасмуг, що простягалися над лагідно принишклим пурпуровим морем. Роджер бачив тільки темний Геретів силует і не міг визначити, який у горбаня вираз обличчя.
— Виручку я заберу,— сказав Герет.
Роджер зняв з плеча шкіряну сумку і віддав її Герету.
— Завтра прийдете? — спитав той.
— Якщо я вам потрібний.
— Ви швидко привчаєтесь. Скоро будете справжнім помічником, якщо залишитесь, еге ж?
— Отже, я вам таки потрібний.
— Так, потрібні,—байдуже відказав Герет,—якщо ви не знайдете собі чогось кращого.
— Це допомагає мені вивчати валлійську мову,— промовив Роджер. Не прощаючись, він подався вниз темним схилом.
— Ви йдете?
— Мені далеко.
— Я вже думав про це. Я, мабуть, зможу влаштувати вас десь тут нагорі.
Роджер зупинився.
— А коли ви знатимете це напевно?
— Це в місіс Опори Джонс. Вона живе в першому будинку праворуч, зразу ж за дорожнім знаком, що обмежує швидкість до тридцяти миль на годину. Ми можемо піти до неї завтра.
— Як, ви сказали, її звуть?
— Місіс Опора Джонс. Її чоловік вів справжню війну з електричною компанією, щоб не дати їм поставити високовольтну опору на своєму полі. Воював з ними день і ніч аж три роки, програв справу і в той день, коли ваговоз привіз перші секції опори, захворів і ліг до лікарні. Додому він уже не повернувся. Отоді його дружина й почала здавати житло. Тим, хто приїздить відпочивати сюди влітку.
Як на Герета, це була довга промова. Роджер відчував, що й відгукнутися на неї треба якось незвичайно, але не міг вирішити, якої форми надати своїй відповіді.
— Отже, в місіс Опори Джонс?..— стиха перепитав він.
— Вона вас візьме. Помешкання стоїть порожнє вже три тижні.
— Але ж, звичайно, за нижчу ціну, ніж у сезон,— зауважив Роджер.
— Тут уже останнє слово за наймачем,— промовив Герет. Він похмуро хмикнув. Повів вітру відніс його слова й короткий сміх у гори.
— Хто ця дівчина в замшевому пальті? — спитав Роджер.
— Райанон Джонс.
— Вона працює в «Паласі», так?
— Реєстраторкою, — коротко відповів Герет.
— Мабуть, сьогодні в неї вільний вечір,— зробив припущення Роджер.
— Вона ночує вдома, коли їй це зручно.
Роджер зрозумів, куди хилить Герет.
— Ну, в такої дівчини,— став на її захист Роджер,— завжди знайдеться, що робити на дозвіллі.
— Гм,— гмукнув Герет.
В тиші, що запала, обидва чули, як, холонучи, стиха потріскує радіатор, неначе намагаючись від чогось застерегти їх.
— Ну що ж, на добраніч,— промовив Роджер.
— На добраніч,— відповів Герет. Він постояв, дивлячись услід Роджеру, який рушив у свою неблизьку дорогу, потім гукнув: — Може, хтось вас підкине!
— Авжеж,— кинув через плече Роджер.— І, може, замість дощу посипляться гроші.
Герет знову гмукнув. Потім повернувся й подався додому. А Роджер швидко рушив униз. Попереду на обрії пломеніли останні зливки золота. Звідкілясь із невидимої паші долинуло мекання вівці. Він раптом усвідомив, що не знає, де живе Герет.
Щоб зігрітися, Роджер почав думати про Райанон,
Наступний ранок був дуже вітряний. Стоячи на площі, Роджер згадував часи, коли такий вітер задирав дівчатам спідниці, показуючи їхні звабливі коліна й стегна. Тепер же невблаганна мода веліла виставляти коліна й стегна на привселюдний огляд, наче окости у вітринах, а вітру тільки й лишалося, що. крутити клапті подертого паперу. Роджер стояв біля статуї сера Невідомо-Як-Його з прихильно-величним бронзовим обличчям і роззирався довкола. Кілька автобусів компанії «Дженерал» завмерло поблизу, чекаючи, коли настане час розвозити по всяких поважних установах друкарок і продавщиць. Місце, за звичкою залишене для жовтого автобуса Герета, було порожнє, але Герет, безперечно, вже котив по дорозі в місто.
На вишмаганому вітром тротуарі з’явився Медог, він швидким кроком прямував на свою службу. Його масивна постать рухалася навдивовижу легко.
— Вітаю,— сказав вій, зупиняючись. Контора агента по продажу нерухомого майна може й почекати, поки він побалакає із знайомим.
— Вітаю. Як посуваються ваші могікани?
— Черокі,— поправив Медог.— Вчора ввечері я написав майже цілий розділ.— Він прочитав з десяток рядків високим, дзвінким голосом. Роджер слухав якнайуважніше, але хитро сплетені складні вузли валлійських конструкцій не так легко було розв’язати.
— Нічого не зрозумів,— з жалем мовив він, коли Медог замовк.
— Не хвилюйтесь, друже. Незабаром ви матимете можливість прочитати поему в перекладі.
— Он як? Цікаво, як вона звучатиме англійською мовою?
— Не англійською,— зауважив Медог.— Французькою.
Вітер знову тяжко зітхнув, і клапті подертого паперу закружляли довкола бронзових кінцівок сера Невідомо-Як-Його. Вдягнений у синій діловий костюм, Медог мав якийсь підступний вигляд, наче людина в масці.
— Французькою? — перепитав Роджер. Він зовсім не знав, що спитати ще.— Нова культурна сила? Вісь Париж — Карвенай?
— Не Париж,— сказав Медог,— Квебек. Тепер зрозуміло?
— Ну... не зовсім.
— Колись я вам усе поясню,— пообіцяв Медог,— А зараз я вже запізнююсь.
І він пішов своєю дорогою, але без найменшого поспіху.
Його вигляд аж ніяк не свідчив про те, що він запізнюється на службу. Певно, він вирішив нічого більше Роджеру не розказувати про свої справи з Квебеком, поки не обміркує всього як слід.