Все це Герет охоче пояснив Роджерові в кафе на площі, поки вони сиділи за порожніми чашками і чекали десятої тридцять, щоб вирушити в Лланкрвіс. Слухаючи потік прозаїчних подробиць, Роджер відчував піднесення, ніби вдихав кисень. Це означало, що Герет прийняв його. Вчора за весь довгий день Герет так і не визнав за потрібне ознайомити його з усім розкладом руху — просто після кожного рейсу казав, коли буде наступний. Тепер вони стали товаришами по роботі.
В майже порожньому автобусі вони з гуркотом прикотили в Лланкрвіс, і Герет запропонував Роджеру відвести, його до місіс Опори Джонс. Залишивши автобус віддавати тепло мотора чистому вранішньому повітрю, вони трохи спустилися схилом гори. Парадні двері будиночка місіс Опори Джонс були пофарбовані в коричневий колір і вели до її половили, а бічні, зелені,—в ту частину будинку, що призначалася для пожильців. Після смерті містера Опори Джонса його дружина переобладнала будинок так, щоб дві кімнати з кухнею і ванною, які вона здавала приїжджим, були ізольовані; ці кімнати виходили вікнами на Ірландське море і мали газовий лічильник, що відпускав газ, коли в нього кидали монети. Скрізь панував цілковитий порядок, на переобладнання місіс Опора Джонс витратила чималу суму із передбачливо накопичених покійним містером Опорою Джонсом заощаджень, але тепер літо скінчилось і помешкання стояло порожнє. Усе це Герет розповів Роджерові по дорозі до коричневих дверей. Коли Герет постукав, місіс Опора Джонс зразу ж йому відчинила, ніби сиділа за дверима навпочіпки й виглядала їх крізь щілину поштової скриньки. Вона була схожа на дику куріпку з тих, які водяться на вересових пустищах: маленька, миршава, метка й зірка.
Вони обмінялися привітаннями, місіс Опора Джонс вийшла за поріг, звідкись видобула ключ і ввела їх до будинку, але вже через зелені двері. Маленька квартирка, де влітку мешкали приїжджі, була охайна й безлика, в ній стояли безликі меблі, вигляд яких ніби свідчив про те, що вони ніколи не належали комусь особисто, а були придбані десь на розпродажу — для умеблювання кімнати саме такого призначення. І хоч найсильнішим від помешкання було враження, ніби це не людська оселя, а просто місце поширення чи проживання якогось певного біологічного виду, яке годі й думати перетворити бодай на подобу домашнього вогнища, Роджер відразу ж зрозумів, що найме його.
— В сезон я беру за це п’ять гіней на тиждень,— сказала місіс Опора Джонс, яка зразу ж зупинилась, переступивши поріг.
— Але ж тепер не сезон,— зауважив Герет.
— Я, певна річ, трохи скину,— відповіла місіс Опора Джонс.
— Мабуть, фунтів зо три я міг би платити,— мовив Роджер.
— Вистачить і двох,— сказав Герет.
— Ні, за два не піде,— неголосно, але швидко заперечила місіс Опора Джонс.— Два фунти не відшкодують зносу помешкання.
— Та він тут майже не буватиме,— зауважив Герет.
— Гаразд, нехай буде три,— втрутився Роджер.
— Але ж вам доведеться платити додатково ще й за опалення,— застеріг Герет.
— І за світло,— пробурмотіла місіс Опора Джонс.
— Та я не дуже багато тут сидітиму,— посміхнувся Роджер.
На тому й розійшлися.
Тієї ночі, самотній і сумний, він лежав у ліжку, -що його місіс Опора Джонс здавала пожильцям, і прислухався, як по горбкуватому схилу гори гасає вітер. Цей вітер насміхався з нього, ворушачи миршаву траву й куйовдячи вовну сонних овець. «Уже понад півжиття минуло»,— зітхав вітер у замковій щілині і в димарі.
Уві сні Роджер побачив Марго. Вона ще й досі ввижалася йому неймовірно гарною — з отим її рудим волоссям, гладенько зачесаним назад, і зухвалими зеленими очима. В людей зелених очей не буває. Він знав це, а проте йому завжди здавалося, що очі в Марго кольору недосяжних смарагдів.
Недосяжних? Але ж він досяг її, він довго, чесно й терпляче домагався її, і вона покохала його, віддала йому всю ніжність і шал кохання, вони лежали поряд голі, і сміялись, і пустували, і зітхали, і знову сміялися. Вона палала, й тремтіла, і належала йому. А потім виникла ота непереборна перешкода. І тепер, уві сні, борсаючись у ліжку місіс Опори Джонс, Роджер знову болісно переживав минуле.
«Але ж є лікарні, які існують саме для того, щоб там доглядали таких хворих, як Джеффрі». ,
«Джеффрі — не просто якийсь хворий, це Джеффрі, моя плоть і кров. І я нікуди його не віддам».
«Тоді або він, або я. Для мене це занадто».
«Ти звикнеш. Я ж звик».
«Бо ж він, як ти кажеш, твоя плоть і кров».
«І ти теж. Він моя плоть і кров, бо він мій брат, а ти тому, що ми кохаємо одне одного».
«Так, я вже це чула,— очі в неї зробилися тверді, мов смарагди.— Чоловік і дружина — одна плоть».
«Хіба ти так не вважаєш?»
«Ну то й що, як вважаю? — Вона рвучко повернулась обличчям до нього.— А як буде з дітьми? Якщо у нас знайдуться діти, і їм доведеться рости в одному домі з цим.?»
«Джеффрі не цей, він просто Джеффрі, і не треба перебільшувати. Він зовсім не бридкий чи щось там таке».
«Мені він бридкий. Бридкий, бо страшенно жалюгідний. Навіщо йому жити, чого він не вмирає?»
Тут сон став якийсь шалений. їх охопив нестримний фізичний потяг, вони цілувались вологими губами і кусали одне одного. Марго видихнула: «Чекай-но, давай роздягнемось», але поки вони зривали з себе одяг, між ними посталі стіна з дзеркального скла, товста й холодна. Кинувшись до цієї стіни, вони, голі, щосили притискались до неї, намагаючись відчути одне одного крізь її невблаганну товщу. Соски на персах Марго розплющились об скло. Роджер відчував величезне жадання, та що він міг зробити, коли їх розділяло скло, і звідкись іще долинав голос Джеффрі: «Я вмираю, Роджере. Я вмираю».
Під ранок Роджер прокинувся й здер із себе простирадло й ковдру. Стоячи посеред кімнати, все ще приголомшений поганим сном і тією гіркою правдою, якої йому знову довелось скуштувати, він бачив за вікном темне плече гори і сіре, посмужене світанком небо. Швидко вдягнувшись, він вийшов через зелені двері надвір і застібнув плащ, бо його враз огорнула хвиля холодного вранішнього повітря. Але він зрадів свіжості ранку, як радіє сильний плавець, опинившись у бурхливій холодній воді. Потім з непокритою головою, раз у раз посилено моргаючи, щоб прогнати жахливий сон, він вирушив у дорогу: вгору, за металеву хвіртку, стежкою, що в'юнилась вздовж вигину гори, де бешкетував вітер; праворуч від нього далеко внизу лежало безмежне мерехтливе море, ліворуч — гори пнулись до світла нового дня своїми твердими зеленими вершинами. Він ішов швидко, бездумно; вівці схоплювалися на ноги, коли він наближався, й тікали геть, скривджено позираючи на нього; навіть вівчарі ще не повиходили з своїх домівок так рано, і лише ширококриле гайвороння кружляло вгорі, спостерігаючи за цим.
Роджер ішов і йшов, аж поки відчув, як у всьому тілі розлилося приємне тепло, поки легені очистились, а очі промило свіже повітря. Потім він зупинився — так само раптово, як вирушив у дорогу. Іти далі не було сенсу: він перебував у центрі всесвіту, у фокусі форми й змісту. Над ним займався з-за гір новий день, посилаючи потоки непорочного світла через вимите дощем небо. Далеко на заході лежало море, набагато темніше за небо, воно було ніби втіленням усієї можливої в світі щільності і тому здавалося важчим від гір — така собі пласка тверда рівніша, на якій уява могла вибудовувати будь-які піраміди. Тут, на схилі гори, все було скупе, ощадливе: маленькі деревця, що їх вітер навчив
хитрувати, чіплялися за схил з неперевершеною і далеко розрахованою передбачливістю; неподалік довгий одноповерховий будинок так само притискався до землі, та він, проте, посилав вітрові виклик розірваним на клубки струмочком диму, що вихоплювався з димаря. Люди прокидались, пили чай, їли вівсяну кашу й визирали у вікна, прикидаючи, яка буде погода. Десь там, по той бік гори, у селищі, певно, перевертається і бурмоче в останні хвилини сну Герет, і ковдра здіймається горбом над його спотвореною спиною. А внизу, ближче до моря, в якомусь невідомому місці Дік Шарп, розплющивши очі, всміхається, побачивши своє багатство.