— Так, можу. Але не розумію, навіщо мені це.
— А ви приїдьте просто так. Хоча б тому, що вас запрошено.
— А ви справді вмісте куховарити? — змінила вона тему розмови.
— Тільки прості страви. Але голодною ви не залишитесь.
— То, може, мені приїхати і зготувати вам що-небудь? Яка у вас плита?
Серце в Роджера закалатало. Він здобув перемогу: вона ладна прийняти його запрошення!
— Та не турбуйтесь про це. Ви, мабуть, і так без кінця куховарите. Відпочиватимете, а вам прислуговуватимуть. От тільки коли це буде, найближчої середи чи наступної?
— Ні найближчої, ні наступної,— категорично, як це властиво жителям Півночі, відказала вона.— Якщо взагалі приїду, то після другої.
— Отже, третьої середи?
— Так, Джералд якраз виступатиме в Лондоні по телебаченню, і вдома я нікому не буду потрібна.
Діти про щось засперечалися.
— Мамо,— з криком кинулись вони до неї,— а рибки їдять водорості?
— Деякі їдять,— відповіла вона.
— Ага, що я казав? — повернувся Робін до Мері.
— Але ж,— личко в Мері засмучено скривилось, бо вона програвала в суперечці,— у них немає зубів жувати.
— А вони лижуть водорості язичками,— сказав Робін.— Вони роблять отак: лизь-лизь.— І він показав, як лижуть рибки.
— Ви обоє помиляєтесь,— мовила Дженні.— У них є зуби. Ось застроміть пальця рибці в рот і тоді побачите, є в них зуби чи ні.
Це їх заспокоїло: якщо правда не за тим і не за тим, то ніхто й не виграв. Діти подалися геть, і чути було, як Мері казала Робіну:
— Ото вигадав: рибки можуть лизати!
— Можуть. Місячні рибки можуть лизати! — відповів хлопчик.
Роджер відчув, що треба тактовно зникнути. Він домігся того, заради чого прийшов, і не повинен ставати між дітьми й Дженні, псувати їм прогулянку.
— То я пішов,— промовив він.— Отже, третьої середи чекатиму вас близько восьмої.
— Тільки не знаю, чи зможу я бути у вас довго,— сказала вона, глянувши на нього через плече, бо саме ступила по слизькому камінню туди, де вже дерлися вгору діти.
— Не має значення,— гукнув він, посміхаючись.
Вона коротко посміхнулась йому у відповідь і відвернулась.
Стрибаючи з каменю на камінь, він дістався до низького муру, що тягся понад морем. Там між смужок хирлявої, припорошеної сіллю трави бігла дорога до міста — ця дорога поведе його геть від Дженні, назад, у порожнечу. Він обернувся, щоб подивитись на неї ще раз: усі троє стояли до нього спинами, і, нахилившись, вдивлялись у мереживо піни край води.
— А ось іще один! — долинув до нього вигук Робіна.
— Щасливого полювання! — гукнув він.
Але вітер, який знявся ще тоді, коли вони розмовляли, тепер набагато посилився і відніс його голос назад, до гавані й непорушних веж замку. Злегка знизавши плечима, Роджер рушив у зворотну путь тим самим шляхом, яким прийшов.
Герет тримав автобус у гаражі з рифленого заліза. Стояв цей гараж на відкритому всім вітрам місці між двох садових мурів у найвищій частині селища і був трохи замалий, щоб у ньому вільно вмістилося все те, що Герет намагався туди впхати: автобус, каністри з пальним, інструмент, верстат, запасні покришки і таке інше. Щоб вкотити жовту потвору в гараж і викотити її звідти, потрібно було неабияке вміння, бо з обох боків залишалось не більше трьох-чотирьох дюймів вільного простору, тож Герет нікому й ніколи не довіряв ставити автобус, а робив це сам. Він заводив його в гараж після останнього рейсу і виводив уранці, а решту часу, за будь-якої погоди, автобус стояв на твердому, порослому травою узбіччі поблизу центру селища. Саме там Роджер і побачив його вперше, коли спустився з гір під тією пам’ятною зливою.
Він працював у Герета вже близько двох тижнів, і тепер знову йшов дощ. Він хвилями накочувався на вулички селища, і кілька пасажирів, що мали їхати до Карвеная одинадцятигодинним рейсом, уже сиділи в автобусі, сповнюючи його запахом мокрих макінтошів. Герет накручував свого годинника — вони ось-ось мали рушати. Роджер сидів на одному з вільних місць попереду, споглядаючи дощ і слухаючи балачки, що точилися валлійською мовою позад нього. Він уже розрізняв чимало окремих слів і досить часто розумів цілі речення.
На вулиці з’явився сміттєвоз компанії по вивезенню сміття, проїхав кілька ярдів і зупинився; робітники принесли з півдюжини баків із сміттям, висипали його в пащеподібний отвір ззаду машини, що таємниче дзижчав, і віднесли їх назад, потім сміттєвоз знову проїхав трохи вперед і знову зупинився. Роджер ліниво спостерігав за ним крізь усіяне дощовими краплями вітрове скло. Троє чоловіків зносили баки із сміттям, один сидів за кермом. Ті, що збирали баки, були в плащах з тонкої клейонки, а один накинув на плечі дебелий мішок, щоб не промокнути. Працювали вони мовчки, мов заведені, а схований у машині механізм весь час жував сміття, подрібнюючи його і кудись складаючи. У Лланкрвіс прийшов прогрес.
Раптом десь у глибині вулиці почувся пронизливий крик, і з’явилась місіс Аркрайт, без капелюшка, з мокрим і скуйовдженим волоссям, підфарбованим у голубий колір. Вона махала рукою в бік сміттєвоза й кричала:
— Ану зараз же верніться! Ану верніться!
Троє чоловіків квапливо висипали з баків сміття і стрибнули на приступку ззаду сміттєвоза.
— Поїхали! — гукнув один з них водієві.
— Але ж ми ще не закінчили на цій вулиці! — заперечив той, висовуючись із кабіни.
— Пусте! Гайда! — наполягали сміттярі.
Місіс Аркрайт піддала ходу і була вже зовсім близько.
Пасажири в автобусі повитягували шиї, щоб краще бачити драму, що розігрувалась у них перед очима. Сміттєвоз швидко рушив з місця, троє сміттярів повисло на ньому ззаду, немов жуки-гнойовики, і місіс Аркрайт, зробивши останній відчайдушний ривок, переможено зупинилась.
— Я заявлю про це куди слід! — долинув її голос крізь пелену дощу.
— Ми не наймалися слухати образи! — крикнув їй у відповідь один із сміттярів, і машина зникла за рогом.
Місіс Аркрайт круто завернула й попрямувала до автобуса, що ніби навмисно стояв тут для проведення мітингу.
— Я ж показала їм план! — вигукнула вона, ще навіть не
поставивши ногу на приступку автобуса.— Я їздила в муніципалітет і показувала їм план, і вони визнали, що мій будинок перебуває в районі, де збирають сміття, визнали!
Почувся співчутливий гомін, а якийсь худий, довготелесий чоловік промовив:
— Нині скрізь обман. Скрізь обман.
— Сміттярі вимагають, щоб я виносила сміття аж до перехрестя,— сказала місіс Аркрайт.— А я ж удова! Нехай вони із своїми матерями так поводяться!
— Дехто з них саме так і поводиться,— докинув худий, довготелесий чоловік.
— Місіс Аркрайт, ви їдете? — спитав Герет.— Мені вже час рушати.— Він промовив це з такою гордістю, наче був машиністом пасажирського експресу.
— Так, їду,— рішуче відповіла вона, різким рухом голови відкинувши назад пасмо мокрого голубого волосся.— Висадіть Мене на площі. Прийду до тієї контори й сидітиму там, поки вони не заберуть мого сміття. Це неподобство врешті призведе до того, що розведуться пацюки й почнеться тиф, атож — розведуться пацюки й почнеться тиф. Ось вам гроші за проїзд, хлопче,— звернулася вона до Роджера.
Роджера потішило, що вона назвала його хлопцем, але йому все одно не хотілося, щоб місіс Аркрайт сідала в автобус. Його дратувала її постійна збудженість і обмеженість інтересів. Вона жила в сучасному котеджі з чудовим видом на море, але зміст її життя зводився до боротьби за те, щоб кухонні покидьки у неї забирали щотижня.
Просуваючись по автобусу і тримаючись за спинки сидінь, щоб міцніше стояти на ногах, Роджер сподівався, що місіс Аркрайт неодмінно матиме приємну сутичку з чиновниками Корпорації сміттярів, але не здобуде остаточної перемоги, яка позбавила б її права на невдоволення, яке надає сенсу її життю.