Абияк одягнувшись, Роджер пішов у вітальню до місіє Опори Джонс. Вона ввімкнула всі, які можна було, джерела світла й стояла посеред кімнати. Чомусь його погляд упав на її руки: вона нервово ламала пальці, і в різкому світлі він уперше побачив, які на них опухлі, спотворені артритом суглоби.
— Містере Фернівел,— сказала вона,— ваша гостя пішла?
— Так,— відповів він.— Мабуть, уже з півгодини тому. Чому ви питаєте?
— Тому що я чую: біля будинку хтось є,— сказала вона,
Її переляк, який став тепер дуже помітним, падав цій
простій фразі особливої вагомості й якогось моторошного змісту.
— Хтось є біля будинку? — різко перепитав Роджер.— А чому там нікого не повинно бути?
— Та не те, щоб хтось ішов дорогою,— відповіла вона майже пошепки,— Хтось там вештається.
Її страх немов набув на мить матеріальної форми й тьмавою блискавкою передався Роджерові. Це був страх не перед чимось певним, а перед піччю, темною горою й плачем вітру.
— Піду подивлюся,— сказав він і швидко, не даючи собі часу на вагання, пішов до зелених дверей і розчинив їх, лупко й рішуче грюкнувши засувкою.
Надворі було дуже темно, схилом гори сповзав дощ. Очі Роджера не могли бачити крізь суцільну стіну темряви, але вухо вловило невиразне човгання підошов. Це не був звук кроків, більше скидалось на те, ніби хтось обережно спускає ногу по стіні.
— Хто там? — гукнув Роджер. Його голос відразу ж загубився під щільною пеленою дощу.— Хто тут вештається?
Він почекав відповіді, хоч було очевидно, що чекати марно, потім повернувся в будинок. Місіс Опора Джонс, надто знервована, щоб лишатись у кімнаті самій, вийшла слідом за Роджером у коридор і стояла позаду, поки він кричав у ніч. ї тепер, коли він ступив кілька кроків, вона опинилась просто перед ним.
— Ну ось,— почав був він,— здається, там нікого...
— А ваші ноги! — раптом пронизливо й злякано скрикнула вона.
Він подивився вниз. З першого погляду нічого незвичайного не помітив: на ногах капці, ото й усе, потім раптом побачив, що залишає яскраво-малинові сліди. Він підняв одну ногу... другу. Підошви його капців було вимащено густою яскраво-малиновою рідиною.
Місіс Опора Джонс прихилилася до стіни.
— Що це? — прошепотіла вона з круглими від жаху очима.
— Ну, в усякому разі, не кров,— різко відказав Роджер.— Кров іншого кольору. Ця гидота пахне як...— Він зняв капець і понюхав підошву.— Так я й думав. Фарба.
— Фарба? — повторила вона, і страх, в її голосі поступився місцем обуренню.— Але ж у мене ніде немає свіжої фарби...
— Не було,— зауважив Роджер.— А зараз, по-моєму, є.
Він повернувся до дверей і знову розчинив їх. Цього разу, оскільки він не вглядався у темряву, а дивився тільки на двері, то побачив усю мерзоту. Велику банку яскраво-малинової фарби вихлюпнули на двері, і вона зібралась липкою калюжею на побіленій сходинці.
Він відійшов убік, щоб місіс Опора Джонс побачила все на власні очі.
— Оце ви й чули,— сказав він.— Хтось з’явився сюди й вихлюпнув банку фарби на двері, можливо, навіть їх було кілька чоловік.
Тут Роджер згадав, що чув човгання підошов по землі, і йому сяйнула нова думка. Швидко вийшовши з будинку, він приклав долоню до вуха й завмер, вслухаючись. Далеко знизу, з прибережного шосе, до нього долинула віддалена тріскотнява мотоцикла. Він виразно чув її — навіть дощ не міг заглушити цього звуку.
— Хоч би хто були ці люди, а приїхали вони на мотоциклі,— сказав він, повернувшись до будинку.— А потім, очевидно, сіли на нього і, не заводячи мотора, покотили з гори, поки не опинились на безпечній відстані. Тож мені й почулося, ніби хтось човгає но землі — саме такий звук буває, коли котишся на незаведеному мотоциклі й волочиш ноги.
Зараз місіс Джонс сплітала й розплітала пальці ще швидше. Хвилювання визирало з її очей, угадувалось у кожній лінії її тіла, в зморшках обличчя.
— Не можу собі уявити, хто б міг це зробити. Я ніколи не стромляла носа в чужі справи, з усіма жила в злагоді, он як. Ніяких ворогів у мене немає. Жодна жива душа не бажає мені лиха — в усякому разі, я таких не знаю. Виходить, усе це через вас.
— Що ви маєте на увазі, кажучи, що все сталося через мене? Я теж не встиг наробити собі ворогів.
— Ви цього не знаєте. Ви тут чужак. А люди у нас часом поводяться дивно. Мені ніхто нічого поганого не зробив би. Я прожила тут тридцять років, ні з ким не сварилася, он як!
— Слухайте, місіс Джонс, давайте вип’ємо чаю й...
— Ніхто б отак не вихлюпнув фарбу, щоб зіпсувати мені двері, і хто тепер платитиме за все це?
Роджер узяв стару за руки й чи то повів, чи то потягнув її тремтяче сухеньке тіло до вітальні.
— Зараз я розпалю вогонь,— сказав він, схиляючись над відерцем з вугіллям,— потім ми вип’ємо чаю — я приготую його в своїй гарненькій кухоньці,— і до вас знову повернеться спокій. Прикра подія, але не варто надавати їй надто великого значення.— Він підкинув у пічку дві чималі грудки вугілля і якийсь час обережно ворушив їх кочергою, аж поки вони не розгорілися.
Місіс Опора Джонс сіла там, де раніше сиділа Дженні, і так само, як Дженні, вдивляючись у вогонь, знову завела мову про свої страхи.
— Не розумію, кому де треба було робити, коли я ніколи нікому й слова поганого не сказала.
Роджер мовчав: нехай бурмоче сама до себе. Він уже не робив спроб у чомусь перекопати її, поки не налив дві чашки і не вклав одну з них, повну свіжого міцного чаю, в її худенькі пальці з вузлуватими суглобами.
— А тепер, місіс Джонс, пийте чан і слухайте мене. Нас щойно зачепив лише відгомін тієї бурі, що шаленіє в усьому світі. Злочинність, хуліганство — це відповідь молоді на те, що їй нікуди докласти свою енергію. Не маю ні найменшого сумніву, що якби нам вдалося зловити когось із цих хлопців,— а я певен, що то були саме молоді хлопці,— ми побачили б, що вони — звичайні шибайголови у чоботях і шкіряних куртках, мабуть, прищаві й низьколобі. З тих, кому робота не дає ніякої перспективи і кого життя вже затаврувало як невдах. Неважко зрозуміти, яка злість накопичується в їхніх душах, і вихід для неї тільки один: зігнати її на комусь. Ну, а на таких як вони самі зігнати цю злість їм неможливо, бо конкуруючі банди не вагаючись завдадуть удару у відповідь, варто їх лише зачепити; отож ці хлопці й шукають якусь беззахисну людину не свого кола. Не схожу на них. Таку, наприклад, як я.
— А я все одно не розумію, нащо їм знадобилося заляпати фарбою мої...
— Звісно, не розумієте. Для вас це безглуздо й дико. Для мене так само, але водночас я радий, що вони вирішили принести мене в жертву в такий досить поміркований спосіб. Те, що вони вихлюпнули фарбу на двері, коштуватиме мені грошей, але до лікарні я все ж таки не потраплю. Я навіть уявляю, як їм спадає на думку ця блискуча ідея і як вони при цьому регочуть. «Ходімо заліземо на склад, поцупимо щонайбільшу банку фарби й розтрощимо її вночі у нього на дверях— нехай посушить голову, хто це зробив».
Вона пильно дивилася на нього поверх чашки.
— Отже, ви знаєте, хто це зробив?
— Та ні, не знаю.
— Але ж ви ніби знаєте про них усе.
— Я просто здогадуюсь. Намагаюся відтворити те, що було, зрозуміти, як усе трапилось. То ви все це вигадали,— гірко промовила місіс Опора Джонс.— А мені здалося, що ви усе знаєте — і хто вони, і як вдягнені, і яка в них робота, і як вони вкрали зі складу фарбу, навіть подумала, що ви знаєте, де вони працюють.