— Слухайте, місіс Джонс, я знаю стільки, що аж нічого не знаю,— цю фарбу могли розляпати навіть гноми.
— У пас таких немає. Ближче, як у Бангорі, кольорових не знайти.
— Розумієте, я так само, як і ви, не знаю, хто хлюпнув на двері фарбою, але за подібними дурними й дикунськими вихватками звичайно стоять такі люди як я описав.
«Справді? — озвався в ньому тоненький голосок.— Як заспокійливо!»
— Цього вечора,— вів далі Роджер,— між Стокгольмом і Сан-Франциско трапилось, мабуть, кілька тисяч випадків, Дуже й дуже схожих на цей. Цей — один з багатьох. Як я вже сказав, відгомін бурі.
«Ну, годі все гаразд,— промовив голосок.— Проблема, властива всьому суспільству».
— Слухайте, свого часу я працював в університеті,— не здавався Роджер, силкуючись перекопати місіс Опору Джонс, яка не бажала йому вірити.— Я звик до молоді. І бачив чимало подібних випадків.
«Хіба тобі коли-небудь обливали двері фарбою?»
«Заткни пельку»,— звелів Роджер голоскові.
— Випийте ще чашечку,— сказав Роджер, звертаючись до місіс Опори Джонс.
— А я подумала була, що то ваша гостя, коли почула, як хтось там ходить,— правила своєї місіс Опора Джонс. Вона кинула на Роджера докірливий погляд, неначе це він безнадійно заплутав події, приймаючи в себе Дженні.
— Випийте ще чаю,— знову запропонував Роджер, підводячись.
— Нам слід було б викликати поліцію,— сказала місіс Опора Джонс.
— Поліцію? А де ж найближчий поліцейський від...?
— В Карвенаї. Там хтось та чергує, треба тільки подзвонити.
Роджер знав, що найближчий телефон-автомат за півмилі від них, біля поштового відділення.
— Ви ж не хочете...
— Про такі речі треба обов’язково повідомляти.
— Слухайте, завтра мені рано вставати, щоб встигнути на автобус о восьмій п’ятнадцять. Отож я й повідомлю про все поліцію, тільки-по ми приїдемо в Карвенай. Однаково зараз воли нікого сюди не пришлють.
— А можуть і прислати,— боязко, але вперто мовила місіс Опора Джонс.
Роджер почав розуміти, чому її чоловік зліг і помер невдовзі після того, як стало ясно, що він програв битву з радою по електриці. Якщо вій був такий лагідно-наполегливий, як вона, одне лише усвідомлення поразки могло викликати в нього рак або тромбоз — це вже залежно від його фізичного типу.
— А від чого помер ваш чоловік, місіс Джонс? — спитав він.
— Оце вже діла не стосується,— відрубала вона.
— Я просто намагався змінити тему розмови.
— Якби мій чоловік був живий,— проказала місіс Опора Джонс, з ненавистю дивлячись на Роджера,— поліція вже була б тут.
— Нічого подібного. Правда, він надів би пальто, подерся б нагору, вкинув би монету в телефонний апарат ї подзвонив до поліцейського відділку в Карвенаї, але вони записали б подробиці й сказали б, що приїдуть уранці. Те саме зроблю й я.
— Дякую вам,— сказала місіс Опора Джонс.— Ви по змарнуєте багато часу, прогулявшись до...
— Ні, я хочу сказати, що зроблю це завтра вранці. А зараз треба відпочивати. Не хвилюйтесь. Ті дурні хлопчаки не повернуться — ні сьогодні, ні будь-коли. Я заплачу за те, щоб двері почистили і наново пофарбували. А як вам моторошно, то дослухайтесь і, коли щось почуєте, постукайте до мене, я вибіжу й схоплю негідника, хоч би хто вій був. Та тільки нікого не буде.
Місіс Опора Джонс щось пробурмотіла, допила чай, встала й пішла до себе через суміжні двері. Проводжаючи її й бажаючи їй «на добраніч», Роджер ще раз запевнив, що все буде гаразд, і раптом подумав про те, що він узяв гору над нею в такий самий спосіб, в який Дженні взяла гору над ним. Ніхто нікого не переконав, але кожний змирився з неминучим, визнавши, що не в силі змінити ситуацію.
Роджер ліг у ліжко. За стінами вітер гуляв гірським схилом. Міцний чай розігнав сон, і по жилах Роджеру пробіг вогонь бажання. Він жадав Дженні, Марго, Райанон. Він спробував був сконструювати в уяві картину, де б знайшлося місце для всіх трьох, але насамкінець у його думках запанувала Райанон. Можливо, завтра вона з’явиться в автобусі. Він дізнається, де вона мешкає, і якось темної ночі пожбурить їй у двері банку з фарбою, що буде символом марно розтраченої сьогодні з її вини чоловічої сили.
Потроху Роджер почав застосовувати свої знання валлійської мови: він уже міг обмінюватися репліками з пасажирами автобуса. Вони були незмінно доброзичливими і намагались йому допомагати, неначе вважали, що, силкуючись розмовляти їхньою мовою, він робить їм ласку. Роджер, природно, не спростовував цієї думки й не пояснював, що зацікавився їхньою мовою через потяг до білявих шведок, які, можливо, вивчають кельтську філологію в Упсалі. А взагалі все, пов’язане з університетом, здавалось йому зараз дуже далеким. Проте його плани щодо Упсали, нині забуті в своїй основі, являли собою певним чином більшу реальність, ніж автобус Герета, оскільки прямо продовжували лінію його життя, включаючи й професійну кар’єру. Але поки що Горстів автобус вимагав, щоб до нього ставилися як до справжньої реальності.
Пасажирів — а вони майже всі були постійними — він уже знав в обличчя, знав їхні імена. Наприклад, часто їздили їхнім автобусом дзвінкоголосий пастух у завеликих чоботах, якого він зустрів того першого вечора в пивній, і двоє молодиків, які тоді теж там були: чорнявий сором’язливий хлопець і другий, схожий на боксера. Чорнявого й сором’язливого звали Ділвін, кін був другом дитинства Райанон. П’ятнадцять років тому вони разом гралися на гірському схилі, а тепер вона перетворилась на гарно вдягнену красуню, об'єкт уваги чоловіків, він же безнадійно залишився далеко позаду. Але ж чи так? Коли вона їхала в автобусі, він завжди сідав поряд і не зводив з неї очей, а іноді вони обмінювались кількома словами. Вона розмовляла з ним безтурботно, легко, немов з родичем. Ділвін мав ще одну пристрасть — моделі літаків. Він був членом клубу, який влаштовував свої зустрічі на великому рівному полі за Карвенаєм; вони запускали там свої дивовижні іграшки в тривалі акробатичні польоти високо над землею, а самі стояли на полі, вдивляючись у небо й тримаючи в руках прилад керування по радіо з довгим вусом антени. Траплялось, Ділвін сідав в автобус із моделлю літака завбільшки з нього самого, а його кишені відстовбурчувались від напханого в них інструменту і баночок з пальним. Він мешкав на одній з терас Лланкрвіса, і коли-не-коли звідти за гарної погоди чулось пронизливе дзижчання мотора його літачка, що виписував тонкі візерунки в залитому сонцем небі,— це бувало, коли він запускав і випробовував нову модель. Але тепер сезон польотів наближався до кінця.
Другого хлопця, схожого на боксера-професіонала, звали Йорверт. Роджер побоювався його. Обличчя в нього завжди було похмуре і, здавалося, щоразу хмурилося ще більше, тільки-но погляд його зупинявся на Роджері, Коли Роджер підходив до Йорверта взяти платню за проїзд, вій тримав гроші в своїх товстих шкарубких пальцях так, ніби зважував, чи не кинути монети Роджерові в обличчя. Відтоді як Роджер побачив Йорверта в пивній, він знав, що той не цурається чарки, але сподівався, що хлопець п’є в міру й ніколи не перепивається. Роджер просто не уявляв, що робитиме, коли Йорверт сяде в автобус п’яний і у войовничому настрої.
Тримався Йорверт з явною недоброзичливістю, але більшість пасажирів сприймала присутність Роджера в своєму колі дуже природно й невимушено, і в нього часом виникало відчуття, ніби він завжди жив тут. Коли він збирав пенні, теплі від рук цих людей, прислухався до гучної балачки жінок, які намагалися перекричати гуркіт автобуса, споглядав гори або море, що з’являлися за довгастим прямокутником вітрового скла, йому починало здаватися, ніби оце і є життя, а всього іншого просто не існує.
Майже так. Бо не все ще вписувалось у цю картину. Його стосунки з Геретом, наприклад, дивним чином застигли на одному рівні. В міру того як минали дні і кількість годин, проведених у товаристві Герета, збільшилася спочатку до десятків, а потім і до сотень, Роджер дедалі сильніше відчував, що Герет пізнає його краще й краще, а сам він про Герета нічого не знає. В цьому обличчі з гачкуватим носом і очима хижого птаха, які пильно дивились із глибоких западин, було щось таке, що не допускало невимушеного зближення. З такою людиною було нелегко зав’язати близькі, нехай навіть і поверхові стосунки. Роджер, приміром, з’ясував для себе, що не може вправлятися у валлійській мові з Горстом. Якщо він вимовляв якусь фразу по-валлійському, Герет ущипливо посміхався і відповідав по-англійському.