— Погано,— знову повторив молодик,— Мабуть, доведеться ще раз поговорити з містером Івенсом.
— Містер Івенс нічим не зможе вам зарадити,— сказала вона, відвертаючись.
— Ні, зарадить, ще і як,— заперечив молодик,— коли хоче, щоб і йому робили послуги. А цього хочуть усі, правда ж?
Райанон не відповіла. Молодик розкрив рота, наче збираючись ще щось додати, але вона нахилилась і вдала, ніби шукає на полиці під конторкою якусь загублену річ. Цей жест був таким прозорим натяком, що молодик зрозумів: все його нахабство тут безсиле,— і подався геть.
Райанон повільно випросталась і завмерла, втупившись перед себе невидющим поглядом. Від гніву її звичайно смагляво-рожева шкіра зробилася темно-червоною. Але на очах у Роджера, який спостерігав за нею, цей червоний колір поступово зникав — спочатку з шиї, потім з лоба. Найдовше він затримався двома яскравими плямами на щоках. Вона, здавалося, зовсім забула про Роджера, але вій відчув, що ситуація надто делікатна, й не наважився порушити плин її думок, а просто стояв і мовчав. Нарешті вона повернулась до нього й сказала:
— Не може ж готель створити приміщення з повітря!
— Аж ніяк,— погодився Роджер.
— Вій вважає, що може мати все, що йому заманеться,— додала вона з раптовою злістю,— ось у чому його біда.
— А чого саме йому треба? Оце зараз, я маю на увазі,— обережно додав Роджер.
— Сьогодні йому виповнився двадцять один рік, отож вони хочуть шикарно погуляти з цього приводу і витратити купу грошей, щоб усі в Карвенаї знали, як багато вони розтринькали. Ось чому їм кортить зібратися саме тут, у центрі, а не в якомусь іншому і зовсім не гіршому місці за кілька миль звідси. Йому й на думку не спало заздалегідь зарезервувати помер, А тепер уже пізно, усе замовлено, але він вважає, що це дрібниця.— Раптом вона розсердилася на себе за те, що стільки наговорила, і спрямувала своє роздратування на Роджера: — Ви ще хотіли про щось мене спитати?
— Але ви так мені й не відповіли,— лагідно нагадав Роджер,— чи згодні провести зі мною вечір у тому ресторані на Енглсі.
— Так, так,— сказала вона, даючи відчіпного, неначе серед сили-силенної дрібних клопотів їй забракло сили здихатися ще однієї мороки.— Я приїду.— Вона знову взялась до Свого гросбуху, рвучко перегортаючи сторінки й удаючи, ніби дуже зайнята.
— Наступного четверга?
Вона подивилася на нього з раптовою увагою.
— Звідки ви знаєте, що наступного тижня мій вихідний у четвер?
— Я помітив, коли ви їздите автобусом.
Вона стримано посміхнулася, потім враз голосно засміялась. її зуби зблиснули в м’якому світлі, що падало на неї з конторки, і Роджер раптом побачив, яка прекрасна в неї шия. Але ж у неї все було прекрасне.
— А ви, очевидно, спостережливий,—мовила вона.
— Ну, мені ж робити більше нічого, коли я на автобусі.
Вони домовилися про день зустрічі, і вона сказала йому, як подзвонити до ресторану на Енглсі.
Тепер, узявши на мушку мішень, що звалася «Райанон», Роджер вирішив не шкодувати зусиль. Він тринькатиме гроті, замилюватиме їй очі, випромінюватиме безмежну чарівність,— і все це, як ніколи досі. Хай би які незначні булл шанси на успіх, якщо пощастить досягнути майже неможливого, його чекала така фантастична нагорода, що — зовсім як в тоталізаторі на футбольному матчі — безглуздо було б не спробувати.
Він вирішив узяти напрокат машину. Переговори з цього приводу тривали довше, ніж він розраховував, і Роджер пропустив рейс о четвертій п’ятнадцять. Це означало, що Геретові, якого він навіть не попередив, довелося самому мати справу з повним автобусом галасливих школярів. З’явившись на рейс о п’ятій сорок п’ять, Роджер вибачився.
— Треба було залагодити невеличку справу.
— Я впорався,— відповів Герет.
Автобус був уже повний і готовий рушати, тому Роджер нічого більше не сказав, аж поки вони не приїхали до Лланкрвіса й пасажири не вийшли. Тоді в порожній машині Роджер заговорив знову.
— Даруйте, що пропустив рейс. Я брав напрокат машину.
— Он як? — відгукнувся Герет,— Для весілля чи для похорону?
— Збираюся провести вечір за містом. Перерва в моєму спартанському житті. Боюсь, мені доведеться пропустити завтра вечірній рейс о десятій.
— Гаразд,—сказав Герет. Він вийняв ганчірку й заходився витирати щиток приладів.
Роджер розмірковував, як би сказати Берету, що він бере напрокат машину, щоб поїхати з Райанон. Чомусь йому
хотілося побачити, як Герет зреагує на це. Але він ніяк не міг підібрати слів.
— Гадаю, я заробив право трохи розважитись,— невпевнено пробурмотів він.
Герет витер щиток і сунув ганчірку до кишені. Роджер безпорадно спостерігав за ним. Чи буває Герет веселим? Чи Є в нього особисте життя, власні потреби й бажання? Чи кохають його і чи кохає він сам? Чи він просто зникає в тумані по закінченні робочого дня?
Мабуть, він перетворюється на орла й чіпко сидить на якомусь високому бескиді, незмигно вдивляючись у піч.
— Отож я й узяв напрокат машину,— сказав Роджер,— поїду... поїду з дівчиною.
— Нехай щастить,— відгукнувся Герет. Він вимкнув в автобусі світло й зійшов по приступках.
Зоставшись сам у темному автобусі, Роджер раптом відчув спалах обурення, майже ненависті. Ну чому це Герет щоразу грюкає цими залізними дверима в нього перед носом? У нього виникла спокуса вибігти слідом за Серетом, схопити його за оті широчезні плечі й щосили трусонути його. Але ж, зрозуміло, нічого подібного він не зробив.
— До зустрічі о сьомій,— долинув до нього з темряви голос Герета.
— До зустрічі,— похмуро відповів Роджер.
Якби він навіть заговорив і примусив Герета слухати себе, якби знайшов потрібні слова, щоб висловити свою самотність, свій біль і свої бажання, Герет однаково тільки дивився б на нього очима хижого птаха. Спілкуватися з Горстом можна було лише на звичайнісінькому практичному рівні, не більше.
І тут Роджерові спало на думку: «Авжеж, саме це й робить його схожим на Джеффрі».
Глибоко замислившись, застібаючи на ходу ґудзики плаща, Роджер попрямував униз до будинку місіс Опори Джонс.
Наступного вечора настрій у нього змінився. Костюм на ньому був не повий, але старанно вичищений, обличчя — і на нього роки наклали відбиток,— старанно поголене, а взятий напрокат «форд», в якому він під’їхав до готелю «Палас», де вони з Райанон домовилися зустрітися, блищав майже як новий.
Він підвів машину до самісінького під’їзду готелю, і вона, м’яко вуркочучи, зупинилась. Чисто тобі Діамантовий Джім! Останній з великих марнотратів! Цього ранку Роджер зробив своєму банківському рахунку ще одне кровопускання, і тепер здобич лежала у нього в гаманці. Райанон пересвідчиться, що розважається в своєму колі. Сьогодні ввечері ніякого лланкрвіського скупердяйства, ніякого запаху автобусного бензину. Тут він неодмінно надолужить те, що втратив з Беверлі.
Роджер швидко збіг сходинками готелю. Райанон за конторкою не було, але він саме цього й сподівався. Вони домовилися зустрітись у барі. Він увійшов туди. Там її теж не було. Не має значення, вона ж повинна запізнитись. Мабуть, після чергування пішла нагору переодягатись і підмалюватись. Роджер замовив віскі й почав чекати. Випивши те, що йому подали, він замовив другу порцію і чекав далі. Нарешті, випивши чотири порції і прочекавши годину, він вийшов у фойє й спитав у дівчини, що сиділа за конторкою, де Райанон.
— Сьогодні ввечері її тут немає.
— Так, розумію, але вона, напевно... А коли закінчилось її чергування?
— Ви часом не містер Фернівел? — спитала дівчина й раптом окинула його уважним, допитливим поглядом.
Роджер знав, що буде далі. Він одразу зрозумів, у чім річ. В нього аж ноги підломились.
— Так,— сказав він.
— Райанон просила дещо вам переказати,— вела далі дівчина,— Вона сказала, що перепрошує, але сьогодні ввечері ніяк не може з вами зустрітися.
На якусь шалену мить Роджеру захотілося розтулити губи й сказати дівчині: «Тоді я забираю вас». Адже й вона жінка, хіба ні? І хоч вона, безперечно, негарна, але належить до того самого біологічного класу, що й Райанон, тільки Райанон стоїть на його вершині, а ця дівчина десь аж біля підніжжя.