Тим часом Роджер зовсім змок, змерз і йому стало не до пустих розмірковувань про Беверлі. В голові снувалось тільки одне питання: лишатися тут чи йти вниз пішки? До прибережного шосе не більше двох-трьох миль під гору, а по дорозі туди є селище, де, можливо, знайдеться, а можливо, й не знайдеться, пивна. Роджер знав, що місцева влада, бувши прибічницею англіканської церкви, спромоглася позбавити пивних чималі райони Північного Уельсу. А якщо пивна там і знайдеться, то доведеться чекати не одну годину, поки її буде відчинено. Роджер навіть уже рушив був униз, але не ступив і кількох кроків, як крижаний порив вітру змусив його назгинці кинутися назад і шукати захистку попід придорожнім муром. Ні, це вже казна-що! Беверлі, безперечно, скоро прийде!
Роджер не мав уявлення, скільки часу простовбичив біля моторолера. Він намагався не дивитись на годинника — якщо дивитись, то можна збожеволіти — і зосередив усі свої душевні сили на тому, щоб хоч трохи зігрітись. Випростатись і помахати руками він не міг, бо не хотів утратити хоча б того жалюгідного захистку, що надавав йому низький мур. Через це він вирішив по черзі напружувати м’язи: спочатку черевний прес, потім руки й плечі, далі стегна, литки, ступні, тоді знову черевний прес. Допомагало не дуже, але, зосереджуючи увагу на фізичних зусиллях, Роджер відганяв від себе розпач. Скоцюрбившись біля муру під рясним дощем, що налітав на нього разом з вітром то з одного, то з другого боку, а то просто згори, він так несамовито напружував м’язи, що аж обличчя його кривилось.
— Який ти кумедний!
Поряд стояла Беверлі в його плащі. Через лопотіння дощу й завивання вітру Роджер не почув, як вона підійшла, та й не побачив, бо від напруження заплющив очі.
— О! — він аж підскочив.— Де ти була?
— Гуляла під дощем по горах. Це так цікаво!
— Мій плащ тобі не завеликий?
— Дякую, ні.
— Дуже радий. Ну, то їдьмо?
Вона швидко підійшла до моторолера, відімкнула замок, ввімкнула подачу пального, вправно натисла на стартер, а тоді враз скочила в сідло, перелетіла, підстрибуючи, мокру придорожню траву і рвонула вниз. Роджер побіг слідом за нею, гукаючи: «Гей, почекай!..» Вона повернулась, і він раптом побачив у неї на обличчі вираз холодної ворожості. Дурненька, вона, бачите, розсердилась, вона, бачите, образилась, мов якась старосвітська міс, за те, що я подумав, ніби вона така. Крізь шум дощу він почув її голос:
— Тобі корисно прогулятися.
— Прогулятися?
— Це допоможе тобі охолонути.
Мотор заревів дужче, і вона зникла.
Тулячись до просяклого водою гірського схилу, вишмагане вітром, який налітав із спохмурнілого моря, селище Лданкрвіс готувалося до ще однієї буряної ночі. Вечірня заграва ще полум’яніла над пругом Ірландського моря і над островом Енгдсі, схожим на величезного кита, що засів на мілині, але тут на мокрі гори вже опускався морок. Селище Лланкрвіс наче з води вродилось за часів королеви Вікторії, коли розквітло виробництво шиферу й потрібне було житло для робітників кар’єрів. Спільна праця, однакові труднощі й небезпеки наклали відбиток і на їхнє поселення, надавши йому духу якоїсь згуртованості. Тепер великі кар’єри на горі вище селища було майже вироблено. Там ще длубалось трохи людей, і щотижня звідти вивозили кілька вагонеток шиферного сланцю, проте Лланкрвіс втратив свою raison d’etre (підставу для існування(фр.) і, подібно до багатьох таких селищ набув сумного й занедбаного вигляду. Його схожа на стодолу церковка не скидалась, мабуть, на стодолу в ті часи, коли була центром життя для робітників кар'єрів і родин з розкиданих по схилах ферм; нині ж, майже завжди порожня, без радісних і гучних співів, вона нагадувала старого актора, що без кінця викопує свою головну роль перед безлюдним глядацьким залом. У селищі не було готелю, лише дві продуктові крамниці, що контролювалися звіддалік об’єднанням бакалійної торгівлі, де порядкували люди, які ніколи не приїздили до Лланкрвіса й не мали наміру його відвідати; не було там ні приміщення для зборів, ні бібліотеки, ні ринку. Старші мешканці проводили вечори, втупившись в екрани своїх телевізорів, а молодь їздила автобусом до Карвеная або, за браком грошей, товклася в довгастому прямокутнику тьмяного світла, що падало з вікна крамнички, де торгували рибою із смаженою картоплею. Отаке тут було життя. Ну, а з естетичного погляду про Лланкрвіс можна було сказати лише те, що безкомпромісна простота його терас паче перегукувалась із оголеністю гір і безмежним простором затоки. В двадцятому столітті в Лланкрвісі виникли новоутворення у вигляді червоних цегляних муніципальних будинків, які аж ніяк не зробили селище сучаснішим.
А втім, ні естетичні, ні соціальні проблеми не обходили зараз чужинця, що під вітром і дощем хляпав по грязюці вулицею Лланкрвіса. Щоб дістатись сюди від того місця, де Беверлі покинула його, Роджер витратив майже годину, і з кожним кроком по розмоклій землі його злість і похмурий настрій посилювались дедалі більше. Все йде шкереберть, геть усе. Спочатку, коли він, подолавши гору, побачив унизу в сутінках нечисленні цяточки світла, його підбадьорила думка про те, що незабаром він буде в селищі. Але тепер, діставшись сюди, він зрозумів, якими примарними виявились його сподівання. Тут не було нічого. З таким самим успіхом він міг би й далі, шаленіючи від люті, простувати голим гірським схилом.
Уже майже зовсім споночіло, але вулиці Лланкрвіса освітлювались лише де-не-де. Горіло всього-на-всього кілька стандартних бетонних світильників біля півкола муніципальних будинків та з півдюжини старовинних ліхтарів на чавунних стовпах уздовж головної вулиці, де розташувались церква, пошта й крамничка, в якій торгували рибою із смаженою картоплею. Ця вулиця простяглася вздовж гірського схилу, і Роджер, який щодуху спускався з гори під поривами вітру й дощу, потрапив на неї біля перехрестя, що правило, очевидно, за центр селища, якщо тут взагалі можна було говорити про центр. Він швидко глянув праворуч і ліворуч. Навколо всіх вуличних ліхтарів світилися дощові калюжі. З вікна крамнички, де торгували рибою із смаженою картоплею, падало жовтаве світло, в якому видно було постаті кількох хлопців і дівчат,— свідчення того, що якісь люди тут усе ж таки живуть. Якби не хлопці й дівчата, то можна було б подумати, що селище вимерло внаслідок бактеріологічної війни. Всі вже повернулися з роботи додому й пережовували їжу або дивилися телевізори. А в багатьох оселях — Роджер щодо цього не мав ані найменших сумнівів — те й те робили одночасно: споживали вистуджені телебаченням вечері, сидячи в спеціально пристосованих для переглядання телевізійних програм кріслах. Вони не ходили до сусідів у гості потеревенити. Не стояли на вулиці. Не горлали релігійних псалмів і не сперечалися про політику В клубі, бо ніякого клубу в селищі не було. Вони не нили пива в пивній, бо в селищі не було пивної. Ось до чого призвів пуританізм дев’ятнадцятого століття, відмова від будь-яких розваг, крім церковних відправ. Призвів не до благочестя, не до заглиблення у віру, навіть не до випалювання по дереву й плетіння мережива, а до вистиглих обідів і багатосерійних телепередач.
Зуби в Роджера зацокотіли. Він ступив кілька кроків у бік крамнички, де торгували рибою й смаженою картоплею,— єдиного благословенного куточка в суцільній пустелі зачинених дверей і дощу. Та раптом його ноги ніби в землю вгрузли. Сама думка про рибу й смажену картоплю викликала в нього огиду. І тієї ж миті він зрозумів чому. Йому ніби почувся молодий, безтурботний голос Беверлі: «Я купила трохи риби із смаженою картоплею і з’їла все просто на вулиці». Роджер змерз, зголоднів і хоч неабияк любив рибу із смаженою картоплею, але зараз, через прикрість, яка все ще пекла йому серце,— прикрість від любовної невдачі,— просто не міг змусити себе купити риби з картоплею і з’їсти це, ідучи по дорозі. Не міг — принаймні зараз — зробити щось таке, що робила Беверлі. Він ненавидів її. Вірніше не її, а те, що вона уособлювала: невимушеність і вміння робити все на свій розсуд, по-своєму,— саме те, що досі для нього було недосяжним і, мабуть, довго ще буде недосяжним.