— Спізнилася на автобус,— пояснила вона Роджерові, простягаючи мокрі монети.
— Як це? — спитав він, нахиляючись до неї, щоб краще чути.— Оце ж і є автобус.
— Та я спізнилася на той, інший, — пояснила вона дражливим тоном, сердячись на Роджера за те, що він, на її думку, ніби не знає, що відбувається, і їй це набридло.— На який усі сіли. Я вже йшла вулицею, та підбігти не встигла. Лікар казав мені не поспішати. До того ж я гадала, що пішла на автобус тоді, коли треба.
— Ви й справді вийшли вчасно,— відповів Роджер,— І прийшли саме тоді, коли ми під’їхали.
Він хотів детальніше розпитати цю стару, кілька жалюгідних монеток якої тільки й подзенькувало в шкіряній сумці, що ніби зіщулилась і незручно теліпалась у нього на боці, але Герет раптом повів машину швидше з гори униз, тримаючись середини покрученої, мокрої від дощу дороги. Він кидав автобус на поворотах з неймовірною швидкістю. Обличчя старої скривилося від переляку; Роджерові довелося сісти й міцно схопитись руками за спинку попереду.
— Що він робить? — простогнала стара, яка сиділа но той бік проходу.— Ми ж розіб’ємось.
— Ніколи в житті,— бадьоро відповів Роджер, проте сам аж ніяк не був певен цього. Мокрі кам’яні мури, похитуючись, летіли на них, вівці, що паслися на схилах обіч дороги, підстрибували й кидались навтіки. Його раптом аж занудило. Певно, він ще не зовсім оговтався від учорашньої аварії, коли в нього зіскочило колесо. Роджер відчув, як його тіло скулюється, відчув усю його тендітність: воно боялося болю.
Дорога пішла рівніше, і ось, дякувати богові, вони вже покотили рівним полем, наближаючись до повороту на шосе. Герет до кінця витиснув газ, переключив швидкість і різко натиснув на гальма. Відпустив, знову натиснув, ще раз відпустив і іде раз натиснув. І напружено вдивлявся вперед, ніби щось там привертало його увагу. Роджер витягнув шию, щоб і собі подивитись, що там таке. Крізь пелену дощу він побачив інший автобус. Той був за якусь сотню ярдів попереду й саме виїжджав на шосе, коли вони наблизилися до роздоріжжя. Автобус був такий самий, як і в Герета, тільки пофарбований у темно-червоний, майже бурий колір — колір печінки на прилавку у різника.
Герет пригальмував, мигцем поглянув праворуч та ліворуч і, не зупиняючись, кинув свою машину за білу лінію. Він явно пустився в погоню за автобусом кольору печінки. Люто витискаючи всю можливу швидкість, він поступово наздогнав його, і тепер обидві машини мчали впритул одна за одною. Шофер попереднього автобуса й знаку не подав, що помітив переслідувача. Далі зупинок більше не було, бо тепер вони йшли маршрутом, який обслуговували автобуси компанії «Дженерал», тож обидві машини, не зменшуючи швидкості, мчали вперед і з гуркотом влетіли в Карвенай так, ніби бурий автобус тягнув за собою на буксирі жовтий.
Вони виїхали на площу, розвернулись і зупинились. І тут Герета вперше зрадила витримка.
— Клятий покидьок,— вимовив він,— Зайняв моє місце!
Бурий автобус і справді став біля самісінької статуї сера Невідомо-Як-Його, на тому місці, яке ніхто не займав, за звичаєм залишаючи його Берету. Роджер цілком поділяв Берегове обурення. Виходило так, ніби хтось спокійно оголосив: Берета вигнано звідси, його взагалі вже не існує.
— Але ми ще подивимось,— сказав Роджер. Він відчинив двері й ступив убік, даючи вийти старій, яка боязко спустилася приступками.
— Лікар казав мені не поспішати,— ущипливо кинула вона на прощання. Бо явно вважала, що, ведучи автобус швидше ніж звичайно, Берет у такий спосіб змусив її знехтувати поради лікаря.
Дивлячись у вікно, Роджер побачив, що з автобуса бурого кольору вийшли майже всі пасажири і що всі вони — жителі Лланкрвіса. В нього на очах, застібаючи на ходу плащ, площу швидко перебіг містер Кледвін Джонс, слідом за ним пройшов Ділвін, залицяльник Райанон. Берет тим часом підвівся із свого місця і вийшов з автобуса. Роджер поквапився за ним.
Дощ тут сіяв дрібний, майже такий, як мжичка на морі. Бурий автобус займав місце, де звичайно стояв автобус Герета, і з нього виходили останні пасажири. Ніяких написів, з яких можна було б дізнатися, якій компанії він належить чи з якого вій міста, на ньому не було. А на табличці, де мала значитись кінцева зупинка, стояло лише одне слово: «Карвенай», та ще у вітровому склі виднів шмат картону з виведеними яскравою кольоровою крейдою літерами: «Позарейсовий».
— Позарейс...— почав був Герет і вмовк.
Роджер глянув на його обличчя — на глибокі зморшки й темні западини очей.
Одна з їхніх постійних пасажирок, весела гладуха,— її імені Роджер не знав, знав тільки прізвище, все _те саме неминуче «Джонс», вийшла з бурого автобуса й, побачивши Берета, здивовано обернулася до нього.
— Ти тут, Герете?
— А чого б мені тут не бути? — спитав Берет, точніше не спитав, а прохрипів.
— Той хлопець сказав... Та, може, я його не так зрозуміла,— знітившись, вона не закінчила фрази.— Вій сказав, що це позарейсовий, отож і проїзд безплатний
— Безплатний? — спитав Роджер. Від відчув, як закалатало у нього серце.
— Грошей з нас не взяли,— пояснила жінка. І, почервонівши, швидко відійшла. Проте розмова з нею на якусь хвилину затримала Герета й Роджера, а за цей час з бурого автобуса вийшли останні пасажири: жінка й двоє дітлахів. Водій нахилився й з грюкотом зачинив двері.
— Гей, ти, ану почекай! — крикнув Герет, та так, що його голос луною прокотився по всій площі. Але водій, не звернувши на нього уваги, ввімкнув швидкість, і порожній автобус покотив геть.
Розлючений Герет спробував ухопитись за ручку дверей, коли автобус проїжджав повз них, проте ця ручка ховалась У заглибині, а гладенький, вкритий емалевою фарбою бік автобуса був мокрий. Геретова рука безпорадно ковзнула повз дверну ручку, і автобус поїхав собі далі. Але Роджер встиг роздивитись обличчя водія. Воно було одутле, з коротким, схожим на ґудзик носом і темними, невиразними очима. Такі обличчя роблять діти в мами на кухні — незграбними пальчиками старанно виліплюють їх з блідого тіста і вставляють смородинки замість очей.
Бурий автобус зник, дощ пішов рясніше, і заробили вони за цей рейс униз лише те, що заплатила за проїзд бабуся. Великий коричневий автобус фірми «Дженерал», повний службовців, які їхали в Бангор або Лландадон, насмішкувато чмихнув коло них хмаркою вихлопних газів і рушив у дорогу. Герет сказав:
— Ходімо поп’ємо чаю.
Компанія по прокату автомобілів запитала Роджера, чи може вій назвати свідків аварії, що спіткала його, коли він їхав у їхній машині. Йшлося не про те, щоб передати справу до суду, оскільки ніхто не учиняв проти Роджера позову, а про те, щоб дати необхідні пояснення страховій компанії, яка, певна річ, спробує відкрутитись від сплати страховки, якщо доведе, ніби Роджер їхав необережно. На жаль, ніхто, по суті, не бачив, як усе сталося, проте, коли дві жінки, які були в крамниці, письмово засвідчать, що бачили, як колесо вдарилось у двері ярдів за шістдесят-сімдесят нижче того місця, де зупинилася машина, цього буде досить, щоб довести: колесо зіскочило само по собі. А той факт, що колесо вдалося поставити назад і пригнати машину в гараж своїм ходом, доводив: вісь не було пошкоджено, отже, колесо, певно, зіскочило тому, що не було як слід закручено гайки. Оце й усе, що їм потрібно для залагодження справи з страховою компанією. Роджер назвав свідків: місіс Арвел Джонс і місіс Йоло Джонс, і компанія по прокату автомобілів взялася написати їм, додавши надрукований на машинці Роджерів звіт про подію і попросивши їх підписати його, якщо написане відповідає тому, що вони пам’ятають про нещасний випадок,— в такому разі не буде потреби турбувати їх ще.
Минуло близько двох тижнів. Кожний день приносив свої клопоти, і поступово Роджер майже забув про випадок з колесом, вій згадувався йому тепер лише коли-не-коли. Бурий автобус постійно робив на них наскоки. Він не з’являвся під час кожного рейсу, але вони ніколи не знали, коли він опиниться на їхньому маршруті. Він виникав невідомо звідки: іноді під час рейсу до міста, іноді коли вони поверталися до селища, випереджаючи їх на дві-три хвилини,— й завжди з табличкою на видному місці: «Позарейсовий». Інколи в ньому їхав кондуктор, схожий на тхора молодик з гострим обличчям і в блискучому форменому кашкеті. Але здебільшого водій із тістоподібним обличчям бував сам. Проте плати за проїзд вони ніколи не брали. Кондуктор, коли він їхав, просто сидів серед пасажирів і відповідав на їхні запитання. Якщо його питали, хто здійснює позарейсове обслуговування, незмінно відповідав: «Транспортна рада», Іноді пасажирів не задовольняла така відповідь, і вони питали, яку це транспортну раду він має на увазі, тоді він хитро посміхався під своїм форменим кашкетом і відказував: «Обслуговування, що його ви досі мали, скасовується, розумієте? Транспортна рада просто дбає про те, щоб люди не залишилися без автобуса. Це й є позарейсове обслуговування».