— Місіс Аркрайт хоче випити трохи віскі,— сказав чоловік,— і, гадаю, нам треба наслідувати її приклад, чи не так, люба?
Третя особа, очевидно, його дружина, кивнула й промовила:
— Так, Кледвіне, сьогодні як виняток можна.
— Тоді три віскі, містере Паррі.
Містер Паррі палив віскі. Ланкашірка, місіс Аркрайт, перехилила свою склянку, мов людина, звикла до міцних напоїв, і зразу ж почала голосно розповідати про прикрості, яких вони щойно зазнали.
— Х’юберт завжди застерігав мене,— трагічним тоном мовила вона, простягаючи склянку містеру Паррі, і той знову мовчки наповнив її.— Це коли він ще був живий, мій Х’юберт. Якщо я помру раніше від тебе, Нелл, казав він, вертайся краще в Болтон. Живи серед людей, до яких звикла. Вдова — істота безпорадна, вона не може захистити себе. А я йому відповідала: ні, Х’юберте, я й далі житиму в будинку, який ми тут поставили. От і живу заради Х’юберта. Бо вій дуже любив цей будинок. Але часом буває — ох, буває,— коли я думаю: ні, годі, сяду ось у поїзд і повернуся до Болтона.
— І оце, безперечно, один з таких моментів,— підхопив містер Кледвін Джонс. Над його лобом стирчав сталево-сірого кольору чубчик, надаючи його обличчю запитального виразу, але окуляри поблискували так упевнено, ніби він раз і назавжди розв’язав усі проблеми, які можуть непокоїти людину.
— Ось послухайте мене й посудіть самі,— провадила далі місіс Аркрайт, повертаючись до вівчара й Роджера.— Я вирішую поїхати в Карвенай випити чашечку чаю з своєю давньою приятелькою. А машини в мене немає. Нашу машину завжди водив Х’юберт, і того, що він мені залишив, звичайно, вистачило б на машину, але я вважаю себе надто старою, щоб учитися водити її. Я їжджу автобусом. Отже, я йду на зупинку й стою під зливою. Там я зустрічаю містера Кледвіна Джонса і місіс Джонс. Вони їдуть на збори. На дуже важливі збори.
— Кледвін у них за секретаря,— сказала місіс Кледвін Джонс.— Він веде протоколи. Без нього вони як без рук.
Містер Кледвін Джонс скромно показав велику й добряче потерту чорну конторську книгу, яку тримав у руці. Всі присутні глянули на неї, а водночас і на її власника, з глибокою повагою. Роджер так і не дізнався — ні тоді, ні згодом — яка асоціація, клуб чи товариство проводили ті збори, але, як на місцеву мірку, вони, очевидно, були неабиякою подією.
— А дощ періщить і періщить,— вела далі місіс Аркрайт. (Роджеру надзвичайно подобалось, що вона говорить у теперішньому часі, пожвавлюючи цим свого розповідь, подобалась і пристрасність, з якою вона вимовляла слова, ковтаючи перший склад у слові «періщить»),— Періщить і періщить. А ми чекаємо Герета. Адже він має їхати на своєму автобусі вниз. А автобуса нема й нема. Дощ уже ллє нам за коміри, а я взагалі не одягалась для такого дощу. А одяглась, щоб провести вечір у місті,—І вона показала на своє легке, міського фасону пальто.
— Таке відразу промокне,— погодився вівчар, похитуючи головою.
— Вже минуло з чверть години,— вела далі місіс Аркрайт,— аж бачимо, хтось спускається до нас у темряві, і ми, природно, думаємо, що це ще один пасажир. Цебто ще один майбутній пасажир. Аж ні! Герет!
— Пішки? — напружено спитав хазяїн.
— Пішки,— відповіла місіс Аркрайт і перехилила другу порцію віскі.
— Що, поламався автобус? — ледь чутно спитав сором’язливий юнак.
Місіс Аркрайт заперечливо похитала головою.
— Не поламався, а зник\ — відказала вона.— Зник!
Хвиля якоїсь тривоги пробігла серед присутніх. Містер
Кледвін Джонс розкрив був рота, щоб сказати щось, але місіс Аркрайт випередила його. Роджер відчув до неї вдячність за одне: якби не вона, подію обговорювали б, очевидно, валлійською мовою, а він безпорадно сидів би тут і марно силкувався б зрозуміти, чому всі вони хвилюються. А це ж бо стосується його. Адже в усьому винен він, це через нього подружжя Джонсів і місіс Аркрайт запізнюються в Карвенай, та ще й мокрі до рубця. До того я? він завдав великих прикрощів цьому Герету, хто він не є.
— Через отакі неподобства,— вела далі свою промову місіс Аркрайт,— я й думаю, що врешті не витримаю в цьому селищі й перевезу свої старі кістки назад у Болтон.
— Ну, в Герета свій клопіт,— розважливо мовив вівчар.
— Я знаю, що Герет має клопіт,— відказала місіс Аркрайт.— Але якщо він не може з цим упоратись і забезпечити нормальне автобусне обслуговування, то нехай дасть можливість зробити це комусь іншому. Людям треба добиратися туди, куди вони хочуть.
Схожий на боксера молодик засувався на своїй лаві й промовив хрипким голосом:
— Герету гірше, ніж нам усім.
— Я цього не заперечую,— відповіла місіс Аркрайт,— Але коли люди живуть за чотири милі від міста, їм потрібен автобус. Та ви й самі такої ж думки.
На якусь мить запала мовчанка, потім містер Кледвін Джонс зауважив:
— Збори, певно, вже закінчуються.
— А що ж з автобусом? — спитав хазяїн.— Хто міг його взяти?
— Ніхто його не брав,— швидко відповів містер Кледвін, навіть місіс Аркрайт не встигла розкрити рота,— Ми всі разом спустилися з гори, а він там і стоїть — унизу.
— Унизу?
— На траві, край дороги.
— І що, побитий? — з гострою цікавістю спитав хазяїн.
— Герет саме дивиться, що й до чого,— відповів містер Кледвін Джонс,— Ми пішли, коли він перевіряв мотор та все інше. Він пообіцяв підвезти нас у Карвенай, якщо автобус не поламано. Крім нас, там були й інші пасажири: сімейство Ідріса Джонса, молода Гвенлін і двоюрідний брат Джорджа Робертса. Але їм усе це вже набридло. І вони не захотіли чекати, поки їх повезе Герет. Пішли на зупинку, де ходить автобус компанії «Дженерал».
Знову запала коротка мовчанка. Роджер уявив собі, як люди спускалися вниз під заливним дощем: оцей самий Герет ішов, потерпаючи за свій автобус, у гурті мокрих і злих невдах пасажирів. Цікаво, чи вони його лаяли? Чи просто похмуро мовчали? Чи хоч один з цих сказав бодай слово на захист цього чоловіка? І хто, зрештою, цей Герет? Просто шофер автобуса чи водночас і його власник? А якщо власник, то багато в нього автобусів чи тільки один, якого позичив він, Роджер, поставивши Герета в незручне становище?
— Скоро цей автобус прибере до рук компанія «Дженерал»,— сказав вівчар. Він неквапливо підвівся і, гупаючи черевиками по лінолеуму, поніс свою склянку до стойки по нову порцію віскі.
— Та вона б уже рік тому прибрала його до рук,— сказав хазяїн,— якби не Герет.
— Так і повинно було б бути,— докинула місіс Аркрайт.— Більша компанія працює ефективніше.
— Плата за проїзд відразу підскочить,— промовив сором’язливий юнак.
— Краще більше заплатити, ніж чалапати під дощем,— відповіла місіс Аркрайт.— Вам слід було б послухати, що казав мій Х’юберт про бізнес, у якому зайнято одним одну людину. Такий бізнес випинає й лопається, як мильна булька,— ось що вій казав.
Двері відчинились, впустивши до зали цього разу горбаня. На ньому була почорніла від дощу коротка шкіряна куртка, потертий твідовий піджак і темно-сині штани. Він був без капелюха, і його рідке рудувате волосся, мокре від дощу, прилипло до великого черепа. Обличчя здавалось маленьким і було пооране безліччю поздовжніх зморшок. Таке обличчя, навіть коли воно спокійне, викликає думку про те, що його висічено із скелі за допомогою динаміту. Тулуб у горбаня був широкий, як у бика, а ноги в мокрих штанах короткі й кволі. Роджер відчув докір сумління, подумавши, що цим тонким ногам довелося нести вниз таке важке тіло аж із Лланкрвіса, бо це був, як він відразу здогадався, Герет.
— А ми оце говорили про вас,— ляпнула місіс Аркрайт.
Роджер не знав, чи захоплюватись її тупою, бездумною прямолінійністю, чи соромитись того, що англійка показує таку непроторенну дурість перед інородцями валлійцями. Начебто Герет міг припустити, що вони говорили не про нього!
— Як автобус, Герете, цілий? — спитав містер Кледвін Джонс. Спитав спокійно й логічно: йому, очевидно, було незручно за місіс Аркрайт.
Горбань мовчки підійшов до стойки. Вийняв з кишені півкрони й поклав її на поліроване дерево. Хазяїн узяв кухоль і пляшку міцного портеру, відкоркував її й вилив увесь портер у кухоль, потім долив його пивом з бочки й простягнув горбаневі.