Застогнавши в душі, Роджер втупився в книжку й продовжував зосереджено читати. За всіма правилами Фішер мав би уникати його. Він з ворожого табору, він людина Твайфорда, а отже, по суті, й людина Діка Шарпа. їм не було про що говорити. З іншого боку, Роджер був не такий наївний, щоб не розуміти: Доналд Фішер не пропустить нагоди розпочати розмову, зав’язати хоч якусь балачку в надії здобути нехай мізерну, але корисну йому інформацію. Цей чоловік жив з контактів. Суцільний брак будь-яких здібностей він надолужував тим, що «знав усіх». Він володів хистом з’являтися в потрібному місці в потрібний час незалежно від того, бажали його там бачити чи ні.
Роджер з лютою впертістю читав далі, і Доналд Фішер, постоявши трохи, пішов. На щастя, в купе, де сидів Роджер, не виявилось вільних місць. Роджер опинився в безпеці, і цей стан тривав доти, поки десь години за дві спрага змусила його вилізти із свого сховку й піти у вагон-ресторан. Відвідувачів там було небагато, і Роджер, взявши кухоль пива, сів за вільний столик. Обережно огледівшись, він ніде не побачив Фішера, але той, очевидно, ховався десь на шляху Роджера в купе за газетою, бо за кілька хвилин з’явився у вагоні-ресторані, озброївся кухлем пива й попрямував до Роджера, всміхаючись із нещирою добродушністю. Роджер роззирнувся довкола, шукаючи порятунку, але за кожним столиком сиділо по два-три чоловіка, тож годі було поміняти місце мовчки й непомітно. Та й навряд чи це мало тепер якесь значення — їхати залишалось не дуже довго. Поїзд встиг проминути заболочену рівнину в гирлі Ді, й попереду вже з’явилися гори.
Фішер одразу випустив хмару награної, солоденької привітності. Він явно хотів нейтралізувати приховану ворожість до нього, як до сикофанта людини, дружина якої втекла до Роджера.
— Отже, назад до незайманого пралісу,— сказав він, з огидою дивлячись на сільський пейзаж, що пропливав за вікном.— А мені, хвалити бога, пощастило провести три дні в Лондоні. Хоч на якийсь час полегкість для психіки. Вчорашній вечір був особливо цікавий. Американський культурний аташе давав прийом на честь Дітгофа Беквокса (чи щось подібне).— Ви, гадаю, чули про «Пейлфейс рев’ю»? Так от, Беквокс не тільки керує цим журналом, він ще й очолює видавництво Брендінгайронського університету. Сподіваюсь, вам відомо, що Брендінгайронський університет контролює «Пейлфейс»?
— Уявіть, мені це невідомо.
— Невже? Таки контролює. Неймовірно, скільки в них грошей! Подейкують, ніби Беквокс одержує величезну платню! А він же, знаєте, там всього п’ять чи шість років. Раніше працював у Мюнхені, вів літературний відділ у журналі «Кунст».
Очі Доналда Фішера аж світилися жадібністю. Його блискучий лисий череп — негідна подоба величного банеподібного черепа Гіто — нервово сіпався вгору й униз.
— Прийшли всі,— сказав він.— Ні для кого не було таємницею, що цей парад влаштовано на прохання Беквокса. Я певен, він підшукує собі кадри.
Роджер починав розуміти. Фішер знову лизав комусь зад. Йому хотілося домогтися того, чого домігся той Беквокс,— пролізти туди, де гроші й синекури, утвердитися в колі «кращих людей», що в наші часи означає не зубожілу аристократію, а спритників на вигідних посадах.
— Така робота влаштувала б мене у всіх відношеннях,— вів далі Фішер.— Співробітничати в «Пейлфейсі» з шансом перейти до видавництва Брендінгайронського університету. Видавати книжки набагато цікавіше, ніж викладати, а якщо видавництво ще й університетське і всі фінансові витрати відшкодовуються, то це просто райське життя.
— Отже, ви пішли на прийом і попросились до нього на роботу? — спитав Роджер.
Доналд Фішер посміхнувся.
— Ну, не так уже напролом. Я не поспішаю. Там було кілька чоловік, немає потреби називати їхні імена, які, на мій погляд, діяли надто настирно й таким чином викликали в Беквокса опір. Але я, природно, натякнув йому на свою зацікавленість.
«Навіщо ти все це мені кажеш, ти, паскудна повзуча стоного?» — подумки дивувався Роджер.
Запала мовчанка, потім Фішер сказав:
— Здається, ви добре знаєте цього хлопця, Медога.
— Так, я його знаю.
Фішер нахилився вперед і з таємничим виглядом, ледь чутним у перестуку вагонних коліс голосом спитав:
— Оте його збіговисько справді вигідне діло?
— Ви маєте на увазі зустріч кельтських поетів?
— Так,— сказав Фішер. Він уїдливо осміхнувся.— Як на мене, то просто зграя знахабнілих націоналістів намірилась добре погріти на цьому руки.
— Я про цю зустріч так не сказав би.
— А як? — не вгавав Фішер.
— О,— Роджер позіхнув.— У мене був важкий день, і я стомився. Якщо вас цікавлять кельтські поети, чому б не спитати в Медога? Він вам усе розповість.
— Спитати в Медога? Гм,— промовив Доналд Фішер,— У тім-то й складність. Розумієте, ми з ним не завжди знаходимо спільну мову.
— Ви, мабуть, ставились до нього зверхньо, га?
— Я не дуже вірю в його ідеї. Ви це маєте на увазі?
— Ні, я маю на увазі інше. По-моєму, для вас він — кумедний нікчемний валлієць у синьому костюмі, і знаєте ви про нього лише те, що він пописує вірші мовою, якої в редакції журналу «Нью стейтсмен» ніхто не розуміє, і через те Твайфорд із своєю компанією зневажає його й подібних до нього. І цього вам цілком досить.
— А ви, бачу, його палкий прибічник,— мовив Доналд Фішер. Ставши в захисну позицію, він почав розтягувати слова ще нестерпніше, вимовляючи при цьому голосні звуки з іще сильнішим південно-східним лондонським акцентом.
— Ет, облиште,— сказав Роджер.— Почнемо хоч би з того, що вам ніколи не хотілося приїздити в Уельс, ви опинилися тут тільки тому, що в іншому місці не могли знайти
роботи, і з самого початку вам байдуже було, що тут відбувається. Та мені на це начхати, але будьте, бога ради, послідовні. Якщо ви досі не цікавилися місцевими проблемами, то не цікавтеся й надалі.
— Але ж справа в тому,— сказав Доналд Фішер, і його очиці метушливо забігали, іноді затримуючись на Роджеровому обличчі,— ...справа в тому, що я сказав Беквоксу.
— Ну звичайно ж! — перебив його Роджер. Він мало не розреготався.— Ви відрекомендувалися Беквоксу як фахівець із сучасної кельтської культури, і тепер він хоче, щоб ви написали про неї статтю чи щось подібне,— ви пропали, якщо не позичите розуму в Медога.
— Ну, не зовсім так,—заперечив Доналд Фішер.—Але, правду кажучи, від розмови з Медогом я не відмовився б. Просто щоб з’ясувати, чи реальна та справа, якою він зараз займається.
— Навіщо вам це знати? Могли б і не напускати туману.
— А я й не напускаю,— як йому здавалося, з гідністю відповів Доналд Фішер.— Беквокс друкує в «Пейлфейсі» серію статей своїх кореспондентів з різних місць. Повідомлення про літературне й театральне життя в усіх кінцях країни. Кілька тем він запропонував і на тому прийомі. Природно, мені хотілося б написати про культурні події в місті, яке я знаю як свої п’ять пальців.
«Чи як п’ять задів, що їх ти лижеш»,— подумав Роджер. Уголос він сказав:
— Отже, коли цей Беквокс почув, що ви з Північного Уельсу, і попросив вас написати статтю, ви одразу зметикували, що це шпарина, в яку можна пролізти, пообіцяли статтю надіслати, і тепер вам конче треба поговорити з Медогом.
— Я вже сказав вам, що розмова з ним могла б мені допомогти. Зрештою, реклама йому не завадить, він буде радий, якщо я напишу про нього в «Пейлфейсі».
— Не розумію, з чого йому радіти. Якщо Медогу потрібна буде реклама, її зроблять для нього люди, набагато кваліфікованіші, ніж ви. І ще одне. Тепер,, коли він сам може протегувати іншим, з якої речі він робитиме послуги тим, хто знущався з нього всі ці роки?
— Кажуть, хто старе пом’яне, той лиха не мине.
— Згоден. У тому розумінні, що він, здибавши вас випадково, може стриматись і не затопити вам у пику. Але мені незрозуміло, чому він повинен стати вашим благодійником.
Фішер спохмурнів.
— Гаразд. Якщо він схоче ворогувати, будемо ворогувати. Я маю можливість неабияк йому нашкодити.