— Ні, ви такої можливості не маєте. Ви можете, звичайно, надіслати до лондонських газет кілька брехливих дописів, щоб принизити Медога і кельтських поетів. Але на цей гачок тепер ніхто не впіймається. Скоріше навпаки, набагато більше стало тих, хто ладен надто вірити в необхідність таких починань. Людей, подібних до Медога, не помічали роками, а нині всі, кому не байдужі культурні цінності, прагнуть підтримати їх. Тепер черга Медога одержувати великі субсидії й пожертвування від різних урядів і фондів. І діставати вигідні пропозиції від найвпливовіших осіб. Видавництво Брендінгайронського університету, певно, вже включило в свої плани видання повних зібрань творів кожного з цих кельтських поетів разом з факсиміле всіх їхніх чернеток і записників, починаючи від часів, коли ці поети тільки взялися за перо, і виділило на це не один мільйон доларів. Ви ще побачите: Медогів кошик для паперів коштуватиме дорожче, ніж усі хитромудрі огляди, які ви встигнете написати за своє життя.
— Цікаво,— промовив Доналд Фішер.—Хоч це, зрозуміло, однобічна оцінка ситуації. Але я радий був познайомитися з вашими поглядами. Вони, безумовно, висвітлюють мотиви вашої поведінки.
— Цебто?
— Те, що ви сказали,— обережно почав Доналд Фішер,— пояснює, чому останнім часом ви дієте саме так. Якщо ви дійшли висновку, що весь цей кельтський непотріб має велике майбутнє, то я розумію, чому ви приїхали сюди вивчати валлійську мову. Зрозуміло також, чому ви умовили дружину Джералда Твайфорда втекти до вас.
Роджер підвівся, щоб піти геть. Йому зовсім не хотілося вскочити в неприємності, бо він знав, що коли сидітиме й слухатиме, як Доналд Фішер тлумачитиме світ і життя та ще зачіпати не когось, а Дженні, то втратить самовладання і зацідить Фішеру в пику.
— Погодьтеся, я маю слушність,— сказав Фішер, посміхаючись до Роджера.— Але не думайте, я вам не докоряю. Кожен має право плисти в своєму човні.
— Мені не дуже кортить сідати у ваш човен,— сказав Роджер, виходячи з-за столу.— Він тече з усіх боків.
Він рушив до дверей, та коли проходив повз Фішера, той вхопив його за рукав.
— Ви щось надто собою задоволені. Але з вас злетіло б трохи пихи, якби ви знали те, що знаю я.
— Не думаю. Пустіть рукав, поки я не...
— Ваш човен не те що протікатиме, а ніде прямісінько на дно, коли Джералд Твайфорд за вас візьметься,— сказав Фішер.
Роджер перестав висмикувати свій рукав. Він впритул нахилився до Фішера.
— Якщо ви погрожуєте мені від його імені,— відповів,— то побережіть сили. Я готовий до будь-якої підлоти з його боку.
— Це ви вважаєте, що готові,— усміхнувся Фішер.— Та почекайте, скоро побачите, якого гостинця він вам приготував. Розумієте, у нього є за що найняти гарних адвокатів. Оті великі корпорації, на які він працює...
— Слухайте, Фішере,— сказав Роджер,— був час, коли я лякався до смерті на саму думку, що хтось нацькує на мене зграю вправних адвокатів. Тепер я вже не такий полохливий. За останні кілька місяців я став набагато сильніший.
— Он як? — насмішкувато кинув Фішер.— Тренувались у секції штангістів?
— Щось схоже па це,— відповів Роджер. Він висмикнув рукав і пішов до свого купе.
Дженні купала дітей у ванні, а Роджер розповідав їй про зустріч.
— Я вже давно це передчуваю,— сказала вона.— Він збирається нацькувати на мене адвокатів. Як подумаю мене аж трусить.
— Мамо, мені мило зайшло в очі,— поскаржився Робін.
— Не чіпай, дай промию.
— А я вилізу, мамо, я вже помилась,— сказала Мері.
— Зачекай, доцю. Посидь трохи, намилься ще раз. Я сама тебе витягну.
Дженні пішла з ванни до себе в спальню, поманивши за собою Роджера.
— Я не хочу розмовляти про це при них. Робін думає, що батько кудись поїхав і що ми будемо мешкати тут, поки я допомагаю Медогу. Але це чортеня Мері впевнена, що між нами щось є. Усе питає, чи я тебе люблю. А сьогодні запитала таке, чого я давно чекала й дуже боялась.
— Ану спробую вгадати,— сказав Роджер.— Вона спитала, кого ти любиш більше, мене чи тата,
— Точно,— мовила Дженні. Вона дістала з шафи пляшку джину й налила собі.— Вип’єш? Отам на підвіконні содова вода.
Вони відкоркували пляшки з содовою водою і випили.
— Так, скоро почнеться веремія,— зітхнула Дженні.— А вчора сталося таке, що я мало не вмерла. Я везла їх зі школи на машині, цього разу трохи раніше, ніж звичайно. Туди я приїхала з невеликим запасом часу, а там чи то годинник у вчителя поспішав, чи ще щось, але раптом продзвенів дзвоник і діти вийшли, хоч було тільки двадцять п’ять хвилин на четверту, а уроки кінчаються о пів на четверту. Одне слово, я посадовила їх у машину й рушила сюди, та не встигла проїхати й п’ятдесяти ярдів, як побачила Джералда, що йшов тротуаром.
— В напрямку до школи?
— Так, у напрямку до школи. На простий збіг це не схоже. Гадаю, він розраховував з’явитися там ніби випадково й зустріти мене й дітей біля шкільної брами, тобто там, де я буду зв’язана по руках і ногах присутністю дітей. Якби він примудрився довести їх до істерики на очах їхніх друзів, інших мам, а можливо, й кількох учителів, то дістав би проти мене непогану зброю. Адже покинула сім’ю я, і якщо діти страждають, то тільки з моєї вини.—Вона швидко, гарячково випила джину.— Та мені байдуже, з чиєї це вини. Я просто не хочу, щоб вони страждали, а якщо цього не можна уникнути, то щоб страждали якомога менше.
Роджер не встиг відповісти, бо до кімнати ввійшла Мері. Вона загорнулась у рушник, з якого витикалась тільки її мокра голівка з прилиплим волоссям та видно було ноги.
Я знаю, мамо, про що ви тут говорите,— спокійно мовила вона.
— Он як! — сказала Дженні.
— Так, знаю,— вела далі Мері.— Ти хочеш, щоб Роджер був нашим новим татусем. Але татусь розумний, і він заробляв багато грошей, тому ми могли жити в гарному будинку.— Вона обернулась до Роджера.— А ви ж не заробляєте багато грошей, правда?
— Але міг би заробляти,— сказав Роджер.
— Ви ж працюєте на автобусі. Розумні люди на такій роботі не працюють. Мій татусь ніколи не працював би на автобусі.
— Ні, він не працював би.
— А ви працюєте і не живете в гарному будинку. Я бачила, де ви живете, мені у вас подобається, але родина там жити не може.
— Справді, останнім часом я працюю на автобусі,—сказав Роджер.— Але я вмію робити не тільки це.— Він посадив Мері, яка не опиралась, собі на коліна.— Я знаю, як заробити багато грошей, і в мене буде гарний будинок, щоб ти в ньому жила. Якщо я так зроблю, ти захочеш жити зі мною?
— Захочу,— відповіла Мері,— якщо ви так зробите.
— Зроблю. Ось почекай трохи й побачиш.
— А як же татусь? — спитала Дженні, хлюпнувши собі в склянку джину.
— Я про це також думала,— сказала Мері.— Він зможе приїжджати до нас у неділю. Я найбільше люблю його по неділях. Тоді він надягає свою гарну хутряну шапку, і ми ходимо гуляти.
Вона неквапом, спокійно сповзла з Роджерових колін.
— Піду гляну, як там Робін,— сказала вона,— Він пускає свого пластмасового човника.— І повернулася до ванної.
Роджер з іншого кінця спальні подивився на Дженні. Дженні сьорбнула джину, потім голосно шморгнула носом, і Роджер зрозумів, що вона плаче.
— Не плач, люба,— сказав він, підходячи до неї.— Ось бачиш, є добрі ознаки.
— Так,— сказала вона, сховавши обличчя в нього на грудях,—• тому я і плачу. Здається, ми зможемо все владнати, Роджере, здається, зможемо.
— І тоді...
— Тоді я вмру від щастя,— сказала вона,— щоб зразу ж народитися знову й жити, поки світу.
Січень минув, настав лютий з його сльотою. Море тьмяно виблискувало, немов свинцева фольга, по мурах замку скочувались гамірливі струмочки, і їхнє дзюркотіння віщувало близьку весну. Негода ще не припинила своїх ворожих дій, але новий рік впевнено розпростовував плечі. А Роджерове серце було немов горщик крокусів на залитому сонцем підвіконні.