Блазень
(відкриваючи скриньку)
Ваша старість купатиметься в золоті! Якщо гріхи молодості вже вам простилися, то можете грішити знову на здоров’я! Тут золото, самісіньке щире золото.
Пастух
Ясно, це золото фей, мій хлопче. Збери його докупи й добре тримай. Додому навпрошки! Нам таки всміхнулась доля, і, щоб не втратити свого щастя, треба язика за зубами тримати.* Залишмо овець і мерщій навпрошки додому.
Блазень
Ідіть самі з вашими знахідками. А я піду погляну, чи ведмідь уже покинув дворянина та що саме він йому від’їв. Ведмеді люті лише тоді, коли голодні. Якщо там лишилося щось від дворянина, я те поховаю.
Пастух
Добре! Якщо по тих рештках тобі вдасться розпізнати, хто саме тут був, покличеш мене, щоб і я побачив.
Блазень
Аякже, покличу. А ви поможете мені закопати його.
Пастух
Це справді щасливий день, мій хлопче, і в цей
день ми робитимемо добре діло.
Виходять.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Сцена 1
Входить Час у ролі Хору.*
Час
Не всякому я люб, та всіх держу:
Захочу — знищу, схочу — збережу.
Для добрих і лихих — печаль і втіха,
І виплоджу, і розвінчаю лихо.
Я — Час, несу веселі і скорботні дні,
Хай буде тут дозволено мені
На всю потужність розгорнути крила.
Не дорікайте, що могутня сила
Тих крил перенести спроможна враз
Вперед аж на шістнадцять років вас.
Я маю владу— можу за годину
Життя людей змінити докорінно,
Одним лиш доторком крила зламавши
Закони, дані начебто назавше.
Я бачив у віків прадавній млі
Закон, що встановився на Землі,
Змело його в одвічну чорну яму —
І з нинішнім те станеться так само.
Притьмарю я сучасності свічадо —
Роботу цю роблю я завжди радо.
Тепер годинник я переверну,
І ви, немов прокинувшись зі сну,
Побачите Богемію навкруг
(Тим часом, як Леонт, наш давній друг,
Відлюдником з тяжкого лиха став).
Згадайте принца — я його назвав
Раніше. Флорізель його ім’я.
Утрата ж, маю вам сказати я,
Вже виросла і стала дуже гарна.
Що з нею буде, — не питайте марно.
Мені не вільно вам про те сказати:
Вузли мені належить розв’язати.
Тож будьте, як довірливе дитя,
А ми вам тут покажемо життя.
(Виходить)
Сцена 2
Богемія. Палац Поліксена.
Входять Поліксен і Камілло.
Поліксен
Прошу тебе, мій добрий Камілло, не вимагай цього від мене. Якщо я не виконаю твого прохання, то захворію. А коли виконаю, то помру.
Камілло
Вже п’ятнадцять років,* як я не бачив батьківщини. І хоч я увесь цей час дихав повітрям чужини, я бажаю скласти мої кістки в рідному краю. До того ж мій володар, король, охоплений каяттям, просить мене повернутись, і я, хоч це, може, звучить похвальбою, можливо, зняв би з нього частину тягаря його скорботи. І це так само спонукає мене до від’їзду.
Поліксен
Якщо ти мене любиш, Камілло, не відмовляй мені в усіх твоїх послугах. Мене вабить до тебе насамперед твоя доброта. Краще було б ніколи не знати тебе, ніж раптом утратити. Ти опікувався багатьма моїми справами, і тільки ти був здатен добре ними порядкувати. Отже, слід було б тобі лишитися, щоб їх завершити, інакше ти забереш із собою навіть ті послуги, що ти вже мені зробив. Якщо я не винагороджував їх так, як вони того заслуговували (бо це таки було неможливо), то тепер постараюся краще виявляти тобі мою вдячність, маючи від цього як чистий прибуток твою дружбу. О, не кажи мені нічого про оту фатальну країну Сіцілію, прошу тебе. Для мене мов кара вже сама її назва, бо нагадує мені про нещасного короля, брата мого, що нині кається, як ти кажеш, і хоче помиритися зі мною. Він і досі оплакує втрату дорогої королеви й дітей. Скажи-но, коли ти востаннє бачив принца Флорізеля, мого сина? Королі так само нещасні, коли мають невдячних дітей, як і тоді, коли вони втрачають дітей, гідних усіх похвал.