В ті давні дні дівчатком ще була
Моя дружина, як і ви самі
Ще не схрестили погляд ваш ясний
Із поглядом Леонтовим.
Герміона
О боже!
Спиніться, бо ще скажете за мить,
Що ми — і я, і ваша королева, —
Дві демониці! Та скажіть іще щось.
Жінки, відповімо ми за гріхи,
В які ввели вас, — тільки за умови,
Що ви уперше з нами согрішили
І тільки з нами досі грішите,
Не ваблячися на спокуси інші.
Леонт
Він здався?
Герміона
Він лишається, владарю.
Леонт
Відмовою мені він відповів.
А ти ніколи, люба Герміоно,
До ладу так іще не говорила.
Герміона
Ніколи?
Леонт
Крім одного тільки разу.
Герміона
Як? Тільки двічі так я говорила?
Коли ж був перший раз? Скажи, благаю.
Годуйте нас ласкавістю своєю,
Так, як худобину господар мудрий.
Бо добре діло, вмерши у мовчанні,
Спричинює загибель тисяч дій,
Що йдуть за ним. Бо ваші похвали —
То нам платня: цілунок ваш гарячий
Спонукує нас бігти сотню миль,
Але канчук не змусить нас пройти
Й ста кроків. Мій останній добрий вчинок
Зостатись змусив короля. А перший?
Останньому він старшим братом був.
Чи справді звався Милосердям він?
Коли це трапилось? Скажи-но швидше!
Леонт
Гаразд. Було це в день, коли померли
Три нескінченні місяці гіркі,
І я узяв твою біленьку ручку,
І поспіхом освідчився в коханні,
І ти сказала: «Я навіки ваша!»
Герміона
Було то милосердя! Отже, я
Зуміла двічі мовити доречно:
Уперше здобула навіки мужа,
А вдруге — друга на короткий час.
(Подає руку Поліксенові, і вони відходять)
Леонт
(убік)
Як палко! Змішувати стільки дружби, —
Однаково, що змішувати кров.
Як серце затремтіло: мов танцює,
Та не від радощів. Якби ж то їй
Лише гостинна, щедра й щира вдача
Слова ці диктувала... Може, й так?
Але чому вони стискають руки
І гладять пальці, чом усмішки їхні
Такі, неначе завчені завчасно,
Чому вони, — моя жона і друг мій, —
Мов олені, зацьковані хортами,
Зітхають і тремтять? Але мій розум
І серце не погоджуються з цим.
Мамілію, чи справді ти мій син?
Мамілій
Так, мій владарю добрий.
Леонт
Справді? Так?
От молодець! О, ти замурзав носа?
А він же, кажуть, викапаний мій!
Та й ти усім на мене дуже схожий,
Якби лише худіший трохи був.
Ні, вибач, не худіший, а... стрункіший.
Бо ж то лише бика, теля й телицю
Худобою всі звуть, хоча й не завжди
Вони худі. А той собі все грає
На клавішах її руки! Ходімо,
Теля брикуче. Ти ж моє теля?
Мамілій
Так, ваше, пане.
Леонт
Мав би ти чоло
Моє похмуре, з гулями,* то й зовсім
На мене був би схожий. Мов дві краплі
Води, з тобою схожі ми: так кажуть
Жінки, вони ж сказати можуть будь-що.
Та хай вони брехливі будуть, наче
Перефарбована жалоба, чи
Вітри, вода, чи шулер, що мішає
У грі з моїми картами свої, —
Однаково на мене схожий хлопець...
Ходімо, паже! Лазуровим зором
Поглянь на мене, парубче прегарний!
Моєї плоті шмат! Невже можливо,
Що матінка твоя... Жаго! Ти б’єш
У ціль, ти неймовірне робиш дійсним,
Ти мрію в спільниці береш собі,
Із тим, чого нема, вступаєш в змову,
І те ніщо поєднуєш із чимось,
Забувши всякий глузд, а потім я
Це помічаю, й мозок мій палає,
А лоб свербить, немов ростуть там роги.
Поліксен
Про що замислився король?
Герміона
Здається,
Збентежений він чимось.
Поліксен
Що, королю,
Вам сталося? Що вас турбує, брате?
Герміона
Ваш вигляд свідчить: щось вас непокоїть.
Скажіть же, що?
Леонт
Та ні, усе гаразд.
Як іноді природа виявляє
Своє шаленство й ніжність для розваги
Твердих сердець! Вдивляючись у риси
Мамілія, я наче відступив