Выбрать главу

В день нашого одруження.

Леонт

Проте —

Як поспіх батька вашого засвідчив —

Цей день не скоро. Дуже я шкодую,

Що втратили ви батькову любов,

Забувши свій обов’язок синівський,

Що та, кого обрали ви, не має

Нічого, крім краси. Шкодую я,

Що гідності бракує вашій дамі.

Флорізель

О люба, не ховай свого обличчя!

Хай доля зловорожа разом з батьком

Нас переслідує, вона безсила

Змінити хоч на йоту нам серця.

Володарю, ви пригадайте дні,

Як не були ви часу боржником,

А молодим, як нині я. Прошу,

Моїм ви станьте адвокатом. Батько,

Як ви попросите, нам подарує

Свою прихильність, як дрібничку.

Леонт

Добре,

А я в такому разі попрошу

Гарненьку вашу дівчину, яку

Вважає за дрібничку він.

Поліна

Владарю,

Багато юності у вас в очах,

Аж забагато. Ваша королева

В останні дні життя була вартніша

Захопленого погляду такого,

Ніж та, котру ви бачите в цю мить.

Леонт

Про неї й нині думав я.

(До Флорізеля)

Та ваше

Заждалося прохання. Тож негайно

До батька вашого іду. Я певен:

Бажання ваші не вбивають честі,

А я лишаюсь другом і його,

І вашим. Пам’ятаючи про це,

Спішу до нього. Ви ж ідіть за мною.

Зважайте, як я справу поведу.

Виходять.

Сцена 2

Перед палацом Леонта.

Входять Автолікі дворянин.

Автолік

І ви самі були, пане, при тому, про що мені розповідаєте?

Дворянин

При мені розгорнули сувій. Я чув на власні вуха розповідь старого пастуха про те, як знайдено той сувій. І тоді, після невеличкого сум’яття, усіх нас попросили вийти з зали. Та, здається, я чув слова пастуха: він знайшов дитину.

Автолік

Найбільше мені кортиїь знати, чим усе те скінчилося.

1-й дворянин

Я вам розповідаю всю історію шматками та уривками. Але обличчя в короля Богемії і в Камілло так витяглися, що нагадували знаки оклику. Вони так дивились один на одного, ніби полуда їм з очей спала. їхнє мовчання промовляло краще за слова, на мигах вони говорили ніби справжньою мовою. Виглядали вони так, ніби щойно почули — чи то про загибель світу, чи то про його врятування. То було нестямне зачудування. Наймудріший свідок, який би нічого не знав, а тільки бачив їх, не сказав би, чи все те їм сталося з жалю чи з радості, але одно правда: то був найвищий ступінь того чи того почуття.

Входить 2-й дворянин.

Ось прийшов дворянин, який, може, знає трохи більше. Що там нового, Роджеро?

2-й дворянин

Нічого, крім святкових вогнів: пророцтво сповнилося, король знайшов свою доньку. За якусь годину сталося стільки див, що й сам баладник не втиснув би їх у свою баладу.*

Входить 3-й дворянин.

А ось і управитель пані Поліни: він може вам іще дещо сказати. Що там коїться, пане? Ця новина, яку вважають правдивою, так нагадує чарівну казку, що годі й повірити, ніби все те — істина. Невже король віднайшов-таки свою спадкоємицю?

3-й дворянин

Це чистісінька правда, якщо правда те, що підтверджується обставинами. Докази так добре узгоджуються між собою, що ви б заприсяглися, ніби бачили все те, про що тільки-но чули. Плащ королеви Герміони, коштовна запона на його комірі, Антіґонові нотатки, знайдені разом із цими речами, — і почерк його всі впізнали, — велич її особи, що так нагадує матір, шляхетність, яку природа ставить над вихованням, і низка інших свідчень проголошують з усією певністю, що вона — справді королівська донька. Чи бачили ви зустріч двох королів?

2-й дворянин

Ні.

3-й дворянин

Ви проґавили видовище, якого не можна описати.* Це треба було бачити. Ви спостерегли б, як одна радість вінчає іншу. Можна сказати, що сум плакав, залишаючи їх, а веселощі прокладали собі дорогу крізь сльози. Вони зводили очі до неба, міцно стискали один одному руки, а їхні обличчя так відмінилися, що впізнати їх можна було лише з одягу, а не по рисах. Мало не втративши тями від щастя, що знайшлася донька, наш король кричав так, нібито щастя перетопилося в жалобу: «Бідна твоя матуся!» Потім він став просити богемця простити його. Після того обіймав зятя. Потім мало не задушив доньку в обіймах. Згодом став дякувати старому пастухові, що лив сльози, наче проіржавіла ринва, яка пережила багатьох королів. Я ніколи навіть не чув про таку зустріч. Цікавість ладна покалічитись, аби тільки видряпатись якнайвище, щоб усе побачити, а слова розбиваються на друзки, прагнучи віддзеркалити ту зустріч.