Її постава, вираз... Любий мармур!
Розсердься — й я скажу: ти Герміона.
Ти Герміона навіть, як мовчиш,
Так само ніжна, як дитинство раннє,
Як співчуття саме. Але, Поліно,
Не мала Герміона стільки зморщок,
Вона була молодша.
Поліксен
Може, трохи.
Поліна
Такий уже талант наш скульптор мав:
Минуло вже яких шістнадцять років,
А вигляд має статуя такий,
Який би нині мала королева.
Леонт
Якби ж вона жила між нас сьогодні,
То милосердною була б до мене,
Так само, як жорстока нині. О,
Вона була, коли ще залицявся
Уперше я до неї, теж така,
І велич втілена — і разом тепла,
А зовсім не з холодного каміння.
Я присоромлений: цей камінь каже,
Що саме я камінний, а не він.
О королівський образе, в тобі
Є магія величності. Вона
Нагадує мені мої гріхи.
А донька в захваті стоїть, німа,
Неначе мармур, зовсім наче ти.
Утрата
Не звинувачуйте мене, прошу вас,
Ув ідолопоклонстві. Та дозвольте
Просити в неї на колінах ласки.
О люба королево, ви пішли
З життя, коли я тільки увійшла
У нього, дайте ж руку, щоб її
Поцілувала я.
Поліна
Прошу терпіння!
Цю статую недавно встановили,
Ще й фарба не підсохла.
Камілло
Так багато
Життєвих сил скорботі віддали ви,
Що і шістнадцять зим не розігнали,
Що і шістнадцять літ не одмінили
Тужби. Так довго не могла б тривати
Ніяка радість. Будь-яка печаль
Себе раніше вбила б.
Поліксен
Любий брате,
Хай той, про кого мовлено це слово,
Та знайде сили скинути із себе
Тягар важкий.
Поліна
Якби я знала, пане,
Що статуя моя так вразить вас,
Я б вам її не показала.
Леонт
Ні,
Облиш завісу.
Поліна
Вам не треба більше
Дивитися на неї: здасться вам,
Що рухається статуя.
Леонт
Облиш.
Хотів би я померти... Тільки щось
Мені ввижається... То хто ж її
Створив?! О пане, гляньте, та хіба ж
Вона не дихає? І не струмує
По жилах в неї кров?
Поліксен
Яка майстерність!
Неначе лине подих з уст її.
Леонт
І очі в неї рухаються, ніби
Сміється з нас мистецтво.
Поліна
Закриваю
Завісу. Бо подумає мій пан,
Немов вона жива насправді.
Леонт
Ах,
Поліно люба, як мені забути
Прожиті з нею разом двадцять років?
Холодна кров спалахує безумством.
Облиш її.
Поліна
Королю, я шкодую,
Що схвилювала вас, але я можу
Іще завдати болю вам.
Леонт
Готовий
До цього болю я: він має присмак
Солодкий, любий серцю. Та стривай:
Невже і справді дихає вона?
Який різець спромігся відтворити
Цей ніжний подих? О, не смійтесь з мене:
Її я поцілую.
Поліна
Любий пане,
Прошу вас, не робіть цього, бо фарба
Ще свіжа на вустах її, і ви
Її зітрете, а свої вуста
Забрудните. Завісу затягаю.
Леонт
Не руш її, нехай хоч двадцять років
Лишається.
Утрата
Тоді і я залишусь
На цей же час, щоб бачити її.
Поліна
Облиште все і вийдіть із каплиці
Або ж готуйтесь до нових чудес.
Якщо ви здатні витримати це,
Скажу я статуї зійти до вас
І вам подати руку. Та боюся,
Подумаєте ви, що темні сили
Мені допомагають. Це не так!
Леонт
Усе, що ви їй скажете зробити
Або сказати,— радий буду я
Побачити й почути. Бо, напевно,
Так само легко наказати їй
Заговорити.
Поліна
Отже, я прошу
Довір’я вашого. Спокійні будьте,
А хто вважає, ніби я роблю
Недозволенне щось, хай вийде звідси.
Леонт
Роби — усі лишилися на місці.
Поліна
Грай, музико, і пробуди її!